Загальний аналіз (збірник)
- Автор: Ірванець Олександр В.
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2327-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Загальний аналіз (збірник)». Краткое содержание книги:
Велетенська ящірка Очамимря, що залюбки ковтає людей, львівський нічний сторож у музеї, до колекції якого потрапила Українська Ідея, медсестри та санітари психоневрологічного відділення лікарні, які мають безмежну владу над хворими, – це персонажі творів О. Ірванця, що фантасмагорично віддзеркалюють наш з вами реальний світ.
«Ми маємо писати простою мовою, щоб нас розуміла кожна доярка в селі! – Федір Іванович навіть пригадав, як він тоді суворо й серйозно дивився в насмішкувато примружені карі очі галичанина. – Тому й має бути “прапор”, “ворота”, “склепіння”! Складних, маловживаних слів потрібно уникати, якщо ми хочемо, щоб нас читали!»
Соколенчук широко всміхнувся: «Тобто ти вважаєш, що слово “склепіння” твої доярки зрозуміють?»
Федорові Івановичу зробилось тоді дуже прикро за доярок і дивно, що ніхто з учасників обговорення не захотів його підтримати.
У подальші роки він час від часу дедалі частіше натрапляв на інтерв’ю Соколенчука в якихось зовсім не літературних журналах. Поряд із тими інтерв’ю зазвичай містилися й рецензії на нові твори коломийського прозаїка. Рецензії були розлогі та хвалебні, що теж не додавало симпатії до Соколенчука. Хвалькуваті фотознімки, які супроводжували ті публікації, також доводили: Соколенчук таки досяг успіху. Його перекладали іншими мовами. Запрошували на закордонні стипендії. Часом його обличчя з’являлося на телеекрані, коли в передачах ішлося про культуру, мову, літературу. Федір Іванович у такі моменти перемикав канал.
Якось чи не на другому курсі син святкував свій день народження вдома. У вітальні зібралась весела студентська компанія, гримів магнітофон, панував святковий гамір. Письменник із дружиною вирішили дати молоді свободу й сходити того вечора в кіно. Уже зібравшись, одягнувшись у передпокої, іще раз вони зазирнули до молоді побажати всім добраніч. Одна з синових однокурсниць саме в цей час нахилилась до засклених дверей книжкової шафи, де поверх книжок Федір Іванович поставив кілька пам’ятних для себе фотознімків, а серед них – колективний, із семінару творчої молоді сімдесят якогось року. Дівчина вдивилась у чорно-білу фотку й раптом захоплено зойкнула: «Ой! Соколенчук молоденький! А ви що, із ним знайомі?»
У її очах світилося щире юне захоплення, і Федір Іванович, узявши себе в руки після паузи, вимучив із себе більш-менш нейтральну відповідь: «Так, знайомі… Він колись писав непогані вірші».
Днів за два по тому син похвалився, що його авторитет серед однокурсників у педінституті значно зріс, відколи студенти довідалися, що «Тарасів батько добре знайомий із Соколенчуком». Федір Іванович після того зважився на дуже неординарний учинок – Він купив у центральній книгарні останній роман Соколенчука й навіть спробував його прочитати. Та після перших десяти сторінок він утратив сюжетну нитку, заплутавшись в описах закордонних столиць, невідомих іменах, назвах незнаних книжок, фільмів і в незвичній лексиці. Відклав книжку й більше до неї не повертався.
«Ну, це ж не вперше в історії літератури, коли нездари правлять бал, і в той самий час правдиве й щире слово мусить перебувати на манівцях. Та час усе розставляє по своїх місцях. І в позаминулому сторіччі… – Федір Іванович спробував було згадати якогось популярного графомана, котрий жив за часів Шевченка, та це йому не вдалося. Утім, так і має бути: графомани підлягають цілковитому забуттю, і тодішні, і теперішні». Від останньої думки на душі знову зробилося тепло й затишно.
На станції «політехнічний інститут» до вагона ввійшло чимало пасажирів, його притисли, правицю знову довелось опустити в кишеню.
«Нічого, вже недалеко. Довезу, донесу. Ого, як вони тиснуть!.. – Письменникові довелося знову широко розставити ноги упертися плечем у скло вагонних дверей. – Український письменник упертий, наче віл. Потроху, поволеньки тягне плуг, оре свою нивку. І все намічене доводить до кінця!..»
Після зупинки «Університет» він почав пробиватися до виходу. Обережно так, лівим боком уперед. Та разом із ним це саме захотіло зробити чи й не піввагона. Тому на «Театральній» письменник вилетів із вагона, неначе корок, підштовхуваний у спину іншими пасажирами. Захекано роззирнувся, швидко зорієнтувався й почимчикував до сходів, що вели на перехід до «Золотих воріт». Ніби на зло водночас із їхнім потягом на «Театральну» прибув ще й зустрічний, і зараз у кам’яних підземельних коридорах було не менш людно, ніж у вагонах. Федір Іванович прискорив ходу. Із чотирьох ескалаторів попереду лише один працював на спуск. Ще один стояв нерухомо, і по ньому збігали вниз найбільш нетерплячі. Федір Іванович уже було подумав і собі пройтися сходами пішки, та все ж останньої миті змінив рішення й, поштовхавшись поміж киян, утиснувся на рухомий ескалатор. Іще за хвилину він вже швидко крокував вестибюлем станції «Золоті ворота», де по обидва боки від нього з прикрашених мозаїкою колон суворо дивились на своїх далеких нащадків давні київські князі.