Загальний аналіз (збірник)
- Автор: Ірванець Олександр В.
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-2327-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Загальний аналіз (збірник)». Краткое содержание книги:
Велетенська ящірка Очамимря, що залюбки ковтає людей, львівський нічний сторож у музеї, до колекції якого потрапила Українська Ідея, медсестри та санітари психоневрологічного відділення лікарні, які мають безмежну владу над хворими, – це персонажі творів О. Ірванця, що фантасмагорично віддзеркалюють наш з вами реальний світ.
Та ось і гаражі залишилися позаду, приватна забудова швидко змінилася багатоповерхівками, і сірість передмість перейшла в сірість Святошина. Електричка спинилась біля платформи, проте швидко вибратися з вагона не вдавалося: занадто глибоко в його череві перебував наш герой. Добре, що бодай тиск із усіх боків послабшав і вже можна було розтиснути пальці на спинці сидіння, бо ліва долоня аж заніміла. Правицю теж витяг із кишені: долоня вкрилася холодним потом. Пасажири попереду повільно, ніби неохоче, залишали вагон. Дійшовши слідом за ними до тамбура, письменник зрозумів причину цієї затримки: дві жінки у вовняних хустках і куфайках вивантажували з вагона великі картонні коробки. Протискаючись між ними боком, Федір Іванович крадькома поглянув, і крізь шпарини в нещільно стулених накривках помітив у глибині коробок сині голівки пролісків.
– І вам не соромно? Ці квіти внесені до Червоної книги! – Вигукнув письменник, уже ступивши на перон.
– Шо? Купить хочете? – одна з жінок повернула до нього червонощоке обличчя в хустці. – Галю! Оно чоловік купить цвіточків хоче…
– Ми не продаєм. Ідіть у переход, там купите… А ми тіко доставляєм, – Діловито пробубоніла її подруга, в’яжучи дві картонки паском і завдаючи їх собі на плече. Третю вона взяла під вільну пахву й попрямувала пероном у голову поїзда. За нею подалась і перша жінка, теж балансуючи трьома великими коробками.
– Яка байдужість! яка нелюдська байдужість! Ви що, не розумієте – цими квітами треба милуватися в лісі! Ви ж нищите природу рідного краю! – Федір Іванович, отямившись, наздогнав жінок, задріботів із ними поруч і нарешті дав волю почуттям, що переповнювали його.
– Дядьку, ви як з утра випили, то ідіть собі… – спокійно відрізала галя, ставлячи свої коробки одна на одну біля сходів, що вели в підземний перехід.
– Дєвчата, шо, какіє-то проблеми? – звідти, із переходу, швидким кроком назустріч піднімався юнак у теплому спортивному костюмі й у бейсбольній кепці.
– Та оно дядько незвєсно чого хоче!.. – кивнула в бік Федора Івановича галина подруга.
Юнак примружив очі:
– Дядя! На метро – Вниз і налєво! – у голосі хлопця вчувалась насмішкувата загроза. – Жетончик купиш – і вперед!
Федір Іванович уже набрав повні груди повітря, щоб належно відповісти цьому столичному жевжикові, та, коли почав добирати найдошкульніші слова з лексикону, зробив невелику паузу, якою і скористався міський піжон. Він повернувся до жінок і підхопив під пахви дві з шести коробок.
– Дєвчата, пошлі. Щас Валік машину подгоніт. Сєводня торгуєм на Лєвобєрєжной. Я за місто проплатіл.
Обидві жінки швидко похапали решту коробок і слухняно попрямували за своїм опікуном.
– Торгаші! продажні душі! – нарешті вирвалися потрібні слова з горла у Федора Івановича. Та жінки його вже не почули, і тільки нетямущі перехожі, останні з пасажирів електрички, які спускалися в перехід, здивовано обернули до письменника свої трохи заспані погляди.
Федір Іванович обсмикнув плащ, перевірив правицею цілісність умісту кишені піджака й собі почимчикував униз.
У нього торговельного хисту було нуль. Його книжки, які регулярно випускала у світ обласна друкарня (за зниженими розцінками на друк для членів СпУ), нерозпакованими пачками лежали вдома: у кабінеті, на антресолях і навіть на балконі. Щось удавалося продати під час творчих зустрічей з трудящими. «Автограф безкоштовно!» – із усмішкою примовляв у таких випадках вдоволений автор, ховаючи до кишені кілька зароблених гривень і стискаючи в іншій руці заздалегідь приготовану ручку, архаїчну, чорнильну, із золотим пером. «Кому ж це має бути?» – запитував ласкавим тоном у покупця і звично виводив назване ім’я та прізвище в давальному відмінку, далі дописуючи «зі щирою приязню».
Якось він підмовив двох синових однокурсників – сільських, простих, незіпсованих хлопців – спробувати поторгувати його щойно виданою збіркою вибраного в неділю на театральній площі, неподалік базару. Попередньо зійшлися на десяти відсотках. Федір Іванович ще й попідписував суботнього вечора всі призначені для продажу п’ятдесят примірників цією самою фразою: «Зі щирою приязню». Надвечір хлопці принесли й повернули йому сорок дев’ять примірників, і він чесно віддав їм 50 копійок із одержаних п’яти гривень за єдиний проданий екземпляр. Хотів іще запитати, хто ж саме купив книжку, однак студенти, чомусь не попрощавшись, грюкнули дверима. А вже у вівторок в одній із газет, що їх так багато розплодилося останнім часом в обласному центрі, з’явилася єхидна стаття з уїдливим заголовком: «поет щирої приязні». Автор статті, сховавшись за псевдонімом О. Баранюк, саркастично зауважував, що щирість сама по собі, звісно, риса позитивна, але в поезії значно більше важать талант і майстерність. Федір Іванович довго й безуспішно намагався вирахувати, хто з його численних заздрісників і недоброзичливців не пошкодував банкноти з Богданом Хмельницьким, аби потім отримати в редакції гонорар, що приблизно вдесятеро перевищував видаток. «Непогана оборудка. Ті ж самі десять відсотків, лише в інший бік», – Подумки без особливої злоби зазначив письменник.