Нові пригоди Солом’яника та Бляшаного Лісоруба

Гадаю, всякий читач цієї книжки чудово уявляє собі, що таке солом'яне опудало.

А от Джек — Гарбузова Голова на своєму недовгому віку ще жодного разу не стикався з солом’яниками, і саме тому зустріч із неперевершеним Королем Смарагдового міста справила на нього незабутнє враження. Вбрання Його Величності Солом’яника складалося з полинялого блакитного рам’я, а його голова була звичайнісіньким мішком, напханим соломою, з так-сяк намальованими очима, вухами, носом і ротом, які надавали йому схожості з обличчям. Під одягом також угадувалася солома, але напхана вона була так недбало, що і руки, і ноги Його Величності були непропорційно опецькуваті. На руках він мав довгопалі рукавички, підбиті бавовною. З-під монаршого камзола виглядали жмути соломи, солома стирчала й із-за коміра та з халяв чобіт. На монарховій голові лежала важка золота корона, оздоблена сліпучими самоцвітами, і від її ваги на королівському чолі збиралися зморшки, що надавало намальованому обличчю виразу глибокої задуми. Власне кажучи, ота Солом’яникова корона була єдиною ознакою високого королівського титулу. Бо все інше виказувало в ньому звичайнісіньке солом’яне опудало: вайлувате, мішкувате й незграбне.

Поки Джек стояв і дивувався, як виглядає Його Величність Солом’яник, той не менш здивовано розглядав гарбузоголового прибульця з дерев’яними руками та ногами, в широких фіалкових штанах, рожевому жилеті, червоній сорочці та з гарбузовою фізіономією, з якої ні на мить не сходив широкий усміх. Здавалося, що страхопуд радів і нарадітися не міг із того, що ожив та й ходить по землі.

Щоправда, спершу Його Величність Солом’яник подумав навіть, що цей дивакуватий прибулець просто насміхається з нього, й уже хотів поставити його на місце.

Але недарма він зажив собі слави найбільшого мудреця Країни Оз. Солом’яник пильніше придивився до гарбузоголовця і відразу помітив, що усмішка просто вирізана на гарбузові, тож хай би як він хотів посерйознішати, це було просто неможливо.

Першим мав говорити Король, і після кількахвилинної паузи, під час якої монарх і прибулий вивчали один одного, Солом’яник не без подиву запитав:

— Звідки ти прийшов сюди, де розташоване те місце, в якому тебе оживили?

— Даруйте, Ваша Величносте, — відказав Гарбузова Голова, — але я вас не розумію.

— Не розумієш чого? — здивувався Солом’яник.

— Не розумію тієї мови, якою ви розмовляєте. Ви розумієте, я родом із Країни бороданів, тож виходить, що я іноземець.

— Ах, ну звісно ж! — вигукнув Солом’яник. — Я сам говорю мовою жувастиків, яка також є мовою Смарагдового міста. А ти, певно, розмовляєш мовою гарбузоголовців?

— Саме так, Ваша Величносте, — відповів гарбузовий страхопуд, уклоняючись Королю. — Тож навряд чи ми зможемо порозумітися.

— Оце так не щастить, то не щастить, — замислено промовив Солом’яник. — Доведеться нам шукати товмача.

— А хто такий товмач? — запитав Джек.

— Це людина, котра розуміє і твою мову, і мою. Коли говорю я, товмач пояснює тобі, що я кажу. А коли говориш ти, він перекладає мені твою мову. Товмач не тільки знає обидві мови, а ще й говорить ними.

— Гарно придумано, — промовив Джек. Його страшенно здивував такий простий розв’язок цієї проблеми.

Тим часом Солом’яник гукнув зеленобородого охоронця і наказав йому піти до міста й знайти такого городянина, котрий, окрім своєї мови, знав би ще мову бороданів, і негайно привести його до палацу.

Коли охоронець пішов, Солом’яник сказав:

— Не хочеш сісти, поки ми чекаємо?

— Ваша Величність, мабуть, забули, що я вас не розумію, — відповів Гарбузова Голова. — Якщо вам хочеться, щоб я сів, ви повинні показати мені це якимось знаком.

Солом’яник зійшов із трону, підійшов до крісла та присунув його ззаду до Джека. Потім він різко штурхонув страхопуда, і той як стояв, то так і гепнув на подушки. Він упав не дуже вдало, тіло його зігнулося вдвоє, мов складаний ножик, і розпрямлятися йому довелося довго й нудно.

— Тобі зрозумілий цей знак? — манірно поцікавились Його Величність.

— Зрозуміліше не буває, — запевнив його Джек, беручись руками за гарбузову голову, котра перекрутилася на шиї, щоб повернути її на місце.

— Мені здається, тебе робили поспіхом, — зауважив Солом’яник, спостерігаючи, як Джек силкується розпрямитися.

— Ваша Величність справляє таке самісіньке враження, — бовкнув той перше, що спало на думку.