Льодовиковий період
- Автор: Паніц Ебергард
- Год: 1987
- Язык: украинский
- Год: "Всесвіт", 1987, №7
- Переводчик: Віктор Ревуха
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Льодовиковий період». Краткое содержание книги:
До кращих творів письменника належать романи та повісті «Крістобаль і острів» (1963), «Сьоме літо» (1966), «Під деревами дощ іде двічі» (1969), «Сім пригод Доньї Жуаніти» (1972, див. «Всесвіт», 1974, № 10–11), «Софія-грішниця» (1974), «Поразка Вікторії» (1975), «Трамвай мого батька» (1979), «Фосфорна квітка» (1985) та ін.
Паніц завжди звертається до злободенних тем. У романі-застереженні «Льодовиковий період» (1983) йдеться про найгострішу проблему сучасності — врятування людства від термоядерної катастрофи. Перед нами ситуація надзвичайна, на грані реальності й фантастики, історія, яка ніколи не повинна відбутися… Автор підкреслює, що взявся за цю тему не для того, щоб викликати у читача страх і відчай. Навпаки, він хоче застерегти, мобілізувати людську свідомість і волю, нагадати про необхідність зміцнювати мир і завоювання соціалізму.
Мені стало гаряче, руки самі відсахнулись од вогню. Що все це означало? Певно, втрачаючи свідомість, я побачив хмару, вона спочатку почервоніла, потім побіліла, нарешті почорніла й шугнула вгору. Запала тиша, крижане мовчання. Ще довго тривав цей пригнічений стан.
Хтось проказав слова, які мали б розрадити нас:
— Це був просто нещасний випадок, більш нічого.
А сніг падав і падав, засипаючи все, що ще лишилося незасипаним. Будинок німував, людей наче паралізувало. Зціпивши зуби й перемагаючи біль, я ще міг зусиллям волі поворушити руками-ногами, однак ціпеніли думки, вмирали, тільки-но народившись, сподівання, вмирала довіра до людей.
13
Підійшовши до мене з молодим залізничником, Ксенія вирвала мене з цих безнадійних роздумів.
— Ви ж усе знаєте, — шепнула вона мені й кивнула на вазу, де було заховане взуття. — Будь ласка, зрозумійте нас і допоможіть, але так, щоб ніхто не помітив. Нам потрібно вибратися звідси, і якнайшвидше.
Вона, очевидно, думала, що то я заховав черевики, що я причетний до того порядку, який тут запроваджено. Розмовляючи зі мною, вона уважно роззиралася. Доктор Тюдор розмовляв на другому поверсі з Андреасом про те, які бувають у світі катастрофи. В цьому я й сам був достатньо обізнаний. Новиною для мене була рішучість Ксенії накивати п’ятами. Вона вже дістала з кутка в гардеробі шинель залізничника й тримала в руках свою шубу.
— Ви ж бачите, — сказала вона й попрямувала до вази. — Чи ви не помічаєте, що трапилось?
Я спочатку не зрозумів, що її так схвилювало. Вона обернулася до мене і, скрививши обличчя, прошепотіла:
— Хто знає, що з нами буде завтра, коли й далі лишатимемося в цій трупарні.
На лобі в неї з’явилися червонясті плями, такі, як і в мене. Я покрутив головою й відчув, що все моє обличчя запалало.
— Ні, — промимрив я. — Ні, це ж неправда.
Ми знову заговорили натяками. Розмова перейшла виключно на взуття. Я міг з чистим сумлінням сказати, що його не чіпав. Можливо, це була якась дитяча витівка, а може, тут крився й добре замаскований намір дорослих людей — щоб ніхто не міг звідси вийти.
— Не можна приймати якихось рішень без загальної згоди, — гарячкувала Ксенія, однак сама не наважилась простягнути до вази руку за взуттям. Хоч інші на нас майже не звертали уваги, вона безперервно озиралася. Здавалось, Ксенія гнівалася й на мене, бо я не підтримав її плану — чимшвидше втекти, мовляв, поза стінами цього притулку нас підстерігає небезпека. Доктор Тюдор, старий Максим і директор готелю, поведінку яких вона не схвалювала, були в такому ж становищі, як і ми, й намагалися врятувати те, що ще можна було врятувати. Звичайно, в разі потреби, щоб не дати іншим наробити дурниць, вони вдалися б до крайніх заходів. Їхню сувору рішучість, яку мені вже довелося відчути на собі, я тепер сам обстоював, захищав навіть їхнє прагнення зробити з усього таємницю.
— Ми не повинні займатися балаканиною і весь час сперечатися, — сказав я. — Бо все одно це нічого не змінить.
— Та це я розумію, — відповіла актриса, але все-таки хотіла забрати своє взуття, щоб піти звідси геть коли їй тільки заманеться. — Я маю на це причини й нікого не просила наглядати за мною чи брати під опіку. Якогось керівництва чи ще чогось подібного, гадаю, у цій місцевості взагалі немає, інакше хтось би вже давно вигулькнув.
— Яким же чином? — спитав я й загородив собою вазу, наче це входило в мій обов’язок — демонструвати здоровий глузд чи якийсь інший прояв авторитетності. Мені нічого іншого не спало на думку, ніж заговорити про погоду, нагадати про шалений сніговій. Ми перезирнулись, я міцно тримав хлоп’ячі чобітки, за якими вона простягнула руку.
— Невже ви теж такий? — вигукнула Ксенія. — Дайте! І самі ходіть з нами!
Я розгубився, не знаючи, що відповісти. Хіба хто-небудь доручав мені думати за Ксенію, залізничника, хлоп’яка, Аншюца, мою сестру та, зрештою, й за себе самого? За спиною я ховав хлоп’ячі чобітки, щоб ніхто не міг зрозуміти, про що йдеться, хоча нікого поблизу не було.
— Ні, — сказав я, — це ні до чого, я тут вам не товариш.
— Боягуз! Тут самі боягузи! — вибухнула вона й, розлючена, повернулася до залізничника, котрий міцно тримав її і не давав їй розмахувати руками.