Сніговик

– Привіт, Юнасе, мене звати Харрі. Тобі інші поліцейські вже сказали, що такі пригоди, як ця, майже завжди закінчуються добре? І той, кого шукають, урешті-решт, з’являється сам?

Хлопчик заперечно похитав головою.

– Це точно, – сказав Харрі. – Як гадаєш, де зараз твоя мама?

– Я не знаю, де вона, – знизав плечима хлопчик.

– Звісно, що ти не знаєш, Юнасе. Зараз ніхто з нас цього не знає. Але якщо її нема ані вдома, ані на роботі, то де вона може бути? Яка місцина спадає тобі на думку? Є у вас дача чи щось подібне, куди зазвичай ви їздите відпочивати?

Хлопчик знову похитав головою.

– Може, є якесь особливе місце, куди мама їде, коли їй хочеться побути на самоті?

– Їй не хочеться бути на самоті, – мовив Юнас. – Їй хочеться бути зі мною.

– Тільки з тобою?

Хлопчик обернувся і подивився на Харрі. У Юнаса були карі очі, зовсім як у Олега. І в цих карих очах Харрі побачив страх, на що й слід було очікувати, а ще – провину, – її було несподівано побачити.

– А чому вони зникають? – запитав хлопчик. – Ну, ті, що потім повертаються знов?

Ті самі очі, подумав Харрі, ті самі запитання. Найважливіші.

– З різних причин, – відповів він. – Хтось утомився. Завжди ж знайдеться, від чого втомитися. А хтось просто заховався, щоб побути у тиші та спокої.

У коридорі почулися кроки, і Харрі помітив, як хлопчик весь зіщулився.

Динаміт у вовчій лапі вибухнув, і тієї самої миті двері вітальні позаду них прочинилися.

– Доброго дня, – привітався голос за спиною, різкий та стриманий водночас. – Який стан речей?

Харрі вже озирнувся і встиг кинути оком на чоловіка років п’ятдесяти, який нахилився над журнальним столиком і взяв пульт. Телевізор писнув на знак протесту, і мультик щез до білої крапки.

– Ти пам’ятаєш, що я сказав про перегляд телевізора серед дня, Юнасе? – промовив чоловік скорботним тоном, який давав зрозуміти усім присутнім, що виховання дітей – геть безнадійна справа.

Харрі встав, назвав себе та відрекомендував Магнуса Скарре і Катрину Братт.

– Філіп Беккер, – промовив чоловік і поправив окуляри, зсунувши їх на перенісся.

Харрі намагався спіймати його погляд, щоб скласти перше враження про ймовірного підозрюваного, але очей за блиском скелець не було видно.

– Я заповзявся обдзвонити всіх, з ким вона могла зв’язатися, але ніхто нічого не знає, – заявив Філіп Беккер. – А вам щось відомо?

– Нічого. Але ви нам дуже допоможете, якщо скажете, чи усі валізи та рюкзаки на місці. – Харрі уважно подивився на Беккера й продовжив: – Тоді ми зможемо з’ясувати, було це зникнення спонтанним чи запланованим.

Беккер витримав оцінливий погляд Харрі, кивнув і подався на другий поверх.

Харрі присів навпочіпки перед Юнасом, який продовжував дивитися на згаслий екран телевізора.