Чарівна брама

Зникнення яблуньки вразило Богдана не менше, аніж поява Змія. Він відчув, що у нього тремтять ноги, і присів на пеньок. Пеньок голосно чхнув.

— Ох! — Богдан підскочив так, що мало не впав. А пеньок у нього на очах роздвоївся. Нижня, коротша частина так і залишилась, як була, а горішня обернулася товстеньким старим дідусем з довгою сивою бородою. З-під крислатого бриля поглядали хитрі веселі очі. Руки у дідуся були довгі, з великими вузлуватими пальцями, схожими чи то на коріння, чи то на сухі гілки. Однією рукою він погладжував бороду, а в другій тримав роздвоєну лозину.

— Так ото, — вимовив дідок, наче продовжуючи давно почату з ними розмову, — ніякої поваги у нашої молоді до старших. Я йому кажу: «Лежи на дні і дихай через очеретину». А він, ледащо, обернувся на окуня, заліз під корч і хропака дає. Знає, капосний, що не люблю я зайве на щуку обертатися. Бо потім усі суглоби болять.

— Здрастуйте, діду Оше! — вклонився пасічник, а за ним і Богдан.

— І тобі, Якове, добридень! Що там твої Божі мухи?

— Гудуть.

— То добре, бо як не гудуть, то сам знаєш, що… хай гудуть на здоров'я.

— А я вам не тільки колоду з роєм, я вам ще й учня привіз.

Дідусь показав лозинкою на Богдана:

— Оце той, що козак Мамай про нього передавав?

— Він і є, діду, — підтвердив пасічник. — Зі стольного града Києва. Тямущий хлопець і хоробрий. Коркодима не злякався.

— Щось не віриться. Як він такий хоробрий, то чого це в нього досі руки трусяться?

— А то він такий, бо Змія вперше побачив. Ваша правда, діду. Нинішня молодь зовсім інакша, ніж ми були. Коркодима не бояться, а від Змія — дрижаки хапають.

— Так ото ж! І мої точнісінько такі. Замість учителя слухати, куняють у куточку. А потім, як з нечистю стрінуться, то одразу: «Ой, мамо!» Що, і цей такий?

— Та ні, недарма за нього Мамай просить. Ви знаєте, що він з коркодимом зробив? Воду шмагати почав! Звірюга від здивування пащу роззявив, а я йому туди мішок з лепехою! Гарно вигадав, га?

— Від них і не такого діждешся. А щодо Змія — так де ж вони його там у Києві зараз побачать? Ще коли то було, як Кирило Кожум'яка їхнім Змієм вали навколо міста пооборював…

— От і я Юрові те ж саме казав. Був у нас колись Змій та й загув, кажуть, на поганські степи подався, до Горинича у прийми. А воно, бач, повернулося раптом і шастає. І чужинський роз'їзд на нас біля броду напав.

— Та чужинці, Якове, то таке… Козаки на ніч добре попоїли, то й проспали. Орду не пропустили б, а кілька людей, та ще й байраками, та ще й уночі, та ще й як копита ганчір'ям пообмотувати…