Чарівна брама
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-207-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівна брама». Краткое содержание книги:
І нехай вас не дивує, що ідея «Брами» виникла під артобстрілом на боснійських фронтах Першої Балканської війни, куди Лапікурів привела їхня журналістська доля, що деякі персонажі схожі на їхніх рідних дідусів і бабусь, а українське село з паралельного світу — на те, де пройшли найщасливіші роки їхнього, авторів, дитинства.
І нехай вас не дивує, що багатство, розмаїття і доброта героїв української міфології не поступається навіть всесвітньо відомому світові Толкіна. Як казав один із героїв лапікурівських повістей, чи ми не українці?
— Бачили поганські очі, що купували, тепер їжте, хоч повилазьте. Кажеш, хлопче, на вовка обертатись? А навіщо? Ще котрийсь стрілою ненароком поцілить. Нам Божа муха допоможе. Вона отаких кудлатих-непроханих, що на чуже зазіхають, страх як не любить.
І з цими словами він витяг із колоди товстий кілочок, заткнутий ближче до споду, і лагідно промовив:
— Царице-Матко, будь здорова, наставляй своїх діток на працю! Час тобі господарити, ладу давати Божим мухам. Щоб лихі люди зла не ворожили.
Всередині колоди щось знайомо загуло, і з отвору витік струмочок золотавих бджіл. Вони струсили крильцями, сердито задзижчали і брунатною хмаркою злетіли вгору. А за мить чужинські коні, не слухаючи вершників, стали дибки, закрутили головами, а потім рвонули шаленим галопом у той бік, звідки примчали. Два вершники навіть злетіли на землю і з жалібним вереском побігли вслід, на ходу відмахуючись руками від розсерджених бджіл. А дядько весело реготав:
— Куди ж ви? Куме, куме, дурний твій розуме — за сім верст та в мед іти! Не люблять вас Божі мухи: і тих, хто кричить та скаче, та й тих, хто руками, як вітряк, махає. А кінського поту, то просто не терплять.
Бджолина хмарка повернулася до воза, і золотавий струмочок знову слухняно влився у вулик. Дядько Яків лагідно погладив колоду і промовив:
— Спасибі тобі, Царице-Матко! Добрим медом супостата почастувала, старого і малого порятувала. Хай тобі буде щаслива весна, щасливе літо.
Він заткнув кілочком колоду, вкрив рядниною, воли смиконули воза і рушили.
— Ти не думай, соколику, що оті поганці кепсько з лука цілять. Ні, то у них знак такий, мовляв, було твоє — стало моє. Тепер я твій господар, а ти мій раб. А вчинили б ми спротив, то перебили б нас, як перепілок. Спасибі Цариці-Матці та її бджолам. І все ж дивина: яким таким робом оці чужинці так далеко непоміченими пробралися? Добре, якщо то лише розвідка. А як десь поряд Орда крутиться? Ні, Орду козак Мамай не пропустив би.
— Дядьку Якове, а мені Мамай казав, що Орда на Чорний шлях вийшла.
— Коли?
— Зараз… учора! Якраз перед тим, як мене вітром до вас занесло.
— Стривай, хлопче! Щось воно не до ладу… бо навіть якби поганці справді на Чорний шлях в Україну вийшли, то за добу вони би сюди не дісталися. А потім… зачекай… у тої Орди, що від моря через Степ до нас час від часу проривається, на вояках одяг не такий. У нас яка зараз пора?
— Літо, дядьку.
— А у них зима — он шапки хутром оторочені. Ні, це якісь чужі, досі незнані. Ой, волики, волики, перебирайте ногами швидше, бо дід Ох чекає не дочекається. І боюся, не здогадується, що ми йому, крім нового учня і колоди з бджолами, привеземо.
Бджоли ще трошки подзижчали у своїй колоді, напевне, ділилися враженнями про сутичку з ворожими вершниками. А потім затихли. Сонце здіймалося все вище, і воли почали зітхати, як це роблять люди, які дуже втомились, але соромляться в цьому зізнатися. Дядько Яків глянув на небо і сказав:
— Нічого, волики, нічого, коло кринички відпочинете.
— Ну, що ж він натиснув, отой чайник? — відмінник Вітько сидів перед комп'ютером і мало лікті не гриз од досади. Це ж треба — вирішив похвалитися перед однокласником. Ну, повипендрюватися трошки, мовляв, учись, чайнику, в розумної людини. А цей Даня-Богданя — руки б йому повідбивати — щось натиснув непомітно, і маємо, затягло у віртуальний світ. Незабаром чайникові батьки почнуть дзвонити: «Чи не у тебе, Вітю, часом, наш синочок?» Що він їм скаже? «Зайдіть, подивіться, що ваш Даня у віртуальному світі виробляє? Його, вибачайте, туди, як пилососом, засмоктало, зі шнурками й годинником».
А головне, чому тільки Богдана затягло — ось що пекло Вітькові найбільше. Адже сиділи поряд, він навіть ближче до екрана. А тепер Даня там термінатора зображає, а він, Вітько, мусить за цим спостерігати, а сам удіяти нічого не може. Бо комп'ютер раптом завис і на жодну Вітькову команду не відповідає. Тепер сиди тут, як пес коло будки. Стережи, щоб машину ніхто випадково не вимкнув, бо невідомо, що тоді з Богданом станеться і чи вдасться знову до того світу зайти. Ні, тільки подумайте: люди там, у віртуалі, спокійнісінько на звірів та птахів обертаються, чудовиська швендяють, як у себе вдома. А Богдана, цього трієчника нещасного, там нахвалюють та ще й до якогось Оха везуть — як особливо здібного. Оце вже фантастика!
Вітько гірко зітхнув, пробігся пальцями по клавіатурі, поторсав навушники — ніякої реакції. Залишалося сидіти і дивитися.