Місто собачих снів
- Автор: Іващук Олександр Сергійович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Жанр: Другие
Электронная книга - «Місто собачих снів». Краткое содержание книги:
– Присідай, побалакаємо. – Іван Петрович розвалився у шкіряному кріслі і механічно поправив якийсь папірець на столі. – Як живеться, Борисе, як працюється?
– Та не жаліюсь, – Борис не знав що й казати.
– Ну і слава Богу. Ти в нас порівнянно недавно, а зарекомендував себе непогано… В роботу вникнув, виконуєш старанно… – Директор знову посунув листок, що вочевидь мозолив йому очі. Борис по-котячому проводив поглядом цей рух. – Але візьмемо конкретніше… Що там з поставками на „Захід-сервіс”?
Ось воно. Борис пропрацьовував цю контору два тижні назад. Великий дистриб’ютор. Постійний клієнт. Кілька регіонів. Але замовили товару на чверть менше, ніж завжди.
– Я доповідав Володимиру Павловичу. Беруть, але тільки 15 тисяч.
Директор гмукнув.
– Чому?
– Об’єктивно важко сказати. Темнять. Багато непереконливих причин… – Борис знизав плечима. – Але мені здається…
– От що, – перебив його Директор, – шуруй туди і кажи хай беруть всі 20 штук. На папері буде 15, а в реалі 20. І на 15 відсотків дешевше їм буде, зрозумів? Не на 10, як завжди, а на 15! Але різницю хай тепер налом привозять, після доставки. Тобі особисто. А ти – сюди. І Володі ні слова. Скажеш моє особисте розпорядження.
„Щось новеньке. Володя про такі речі не розповідав…”.
– Так там же така сума буде… – прикинув подумки Борис. – Не закруто мені одному з таким шматком кататись?
– Начальник охорони в курсі. Тільки що – кілька людей і автомобіль у твоєму розпорядженні. Та і досьє твоє свідчить, що не такий простий ти чоловік. Завтра доповісиш. На сьогодні все. Та, ще одне… Бабі своїй теж нічого не кажи. – Іван Петрович підняв слухавку телефону і сказав: – Юля, з’єднайте мене з Ви****ським. Так, будь-ласка.
Борис підвівся. Директор махнув йому рукою: йди, мовляв. Парубок повернувся і вийшов з кабінету.
Юля зустріла його зацікавленим поглядом:
– Ну, що там?
Борис шепнув: „Увечері” і залишив ошелешену Юлю тет-а-тет з пасьянсом у 85 герц.
Йому треба було поміркувати. Наказ Директора був дуже серйозним. Зрештою, посаду зама відділу треба було якось відпрацьовувати. Але чому все-таки я? Чим Володя не влаштовує? Або чим не вгодив? Перевіряють? „Курва мать, – подумав Борис. – в будь-якому випадку це завдання провалити не можна”. Це завдання, у разі успішного його виконання, привідкривало йому дуже великий козир – довіру…
Але переживав Борис дарма. „Захід-сервіс”, в особі його замдиректора довго вмовляти не довелось. Точніше, не довелось зовсім.
В кар’єрі Бориса намічався новий виток.
РОЗДІЛ 7
– Ну, що скажете, Іване Петровичу? Обов’язково треба було такий цирк влаштовувати? – Петро Романович, начальник охорони Фірми, нервово забичкував сигарету і викинув її покручене страждальне тільце через вікно директорського кабінету. – Чотири пацана в ауті! Чо-ти-ри! Мені ж їх піднімати тепер… – Він нервово поправив великий перстень на безіменному пальці. – Ну хіба не можна було інакшим шляхом його перевірити?
Іван Петрович спокійно дивився на „головного охоронця”. Директор розвалився в своєму розкішному кріслі і зрідка постукував пальцями по столі.
– Петре, зрозумій ти нарешті – нам треба було його подивитись на ділі. Я про це навіть чути більше не хочу. Сам знаєш, як іноді буває – в теорії одне, а на практиці – інше. Ми це вже обговорювали коли все планували. Нам давно треба було людину подібного класу. Ми ж не копійками жартуємо. – Іван Петрович витягнув носовичка і протер окуляри. – Хлопців твоїх забезпечимо всім необхідним. За це не турбуйся. Краще розкажи ще раз докладніше як все було…
Петро Романович обережно здмухнув попіл з дорогого костюму і знову нервово запалив:
– Як… Дуже просто. Так як планувалось. Ми їх вистежили. Подивились як Борис приймає передачу. Він вочевидь ще й перераховував все… Хвилин двадцять вони в машині сиділи. Потім ті уроди поїхали на фіг, а ми нашу тачку підрізали в провулку… Наші пацани в масках вибігли, до машини рвонули. Звідти наші же ж. Ну, всі наші то в курсі були – там був такий собі показовий виступ. Стволи повибивали одне від одного одразу і в рукопашну. Ну, типу, тих, що з Борисом були, поклали мордою в землю, аж раптом цей падорваний, – Петро Романович підвищив голос – вирулює з машини і починає направо-наліво… Там такий заміс був, ого-го! Казали пацани, які з тим козлом їздили, що вже навіть думали його відтягувати. Боялись, що ваш Боря ствол якийсь підніме із землі…