РОЗДІЛ 1
Дорога була далекою, але сон вперто не приходив. Спочатку йому заважали галасливі зграйки збуджених явно не нарзаном молодиків, що вештались по вагону в пошуках пригод. Потім – ненав’язливий сервіс обслуги купе-ресторану у вигляді жіночки з візочком, повним продуктів сумнівної якості за космічними цінами. Її візочок торохкотів, неначе профілактичний засіб проти хронічної гикавки. До того ж тепловоз щоп’ятьхвилин вибухав ревом дикого доісторичного звіра. Мабуть, напідпитку, приколювалися машиністи.
Близько опівночі, коли звуки останнього гуманітарного рейсу почали блаженно стихати, а машиністи в свою чергу повністю перемістилися у недосяжний для пересічної свідомості вимір гральних карт, десь за стінкою, у сусідньому плацкарті, почалась розмова про погоду, ціни, політику – одним словом про найневідкладніші справи. Клята розмова велась пошепки, але (тому?) кожне слово метрономом відлунювалось у вухах зовсім не умиротворенного Бориса. Зрозумівши, що наразі заснути не вдасться, він приречено зітхнув і почав заглиблюватись в себе.
Так, нарешті я вирвався зі своєї клятої периферії і їду в Місто! – внутрішній голос хотів видаватися оптимістичним, та прозвучав якось вже аж задуже обережно. Хлопець послав його до дідька. Почало нудити.
І тут Борису зненацька здалося, що колеса поїзду, можливо від нудьги, вступили з ним у балачку.
– Привіт, привіт! Привіт, привіт! – настукали колеса.
Проте парубок проігнорував дружнє звертання. Голова розколювалась від думок і клятого невизначення. Очікування Великого і Такогоблизького Чогось занадто давило на втомлену психіку. Занадто навіть для витриманого і холоднокровного Бориса. А тут ще й колеса не вгавали!
– Куди, куди? Куди, куди? – весело перепитали вони.
– Куди треба, туди і їду, – подумки буркнув Борис, і згодом додав: – Зовсім з глузду зійдеш у цьому поїзді.
– Чого ти ждеш, чого ти ждеш? – не вгавали колеса.
– Чого-чого – манни небесної! Принаймні, у Місті в мене буде шанс, а вдома – трясовина! Пора починати здійснювати свою мрію.
– Яку, яку? Яку, яку? – продовжували піддражнювати колеса.
– А щоб вас! – чортихнувся подумки Борис, і тут же додав: – Хочу мати стільки грошей, щоб ніколи не замислюватись над питанням, чим же мені завтра поснідати. – Хвилю подумав і додав: – Та й над рештою теж. Ну, може, чимось батькам допомогти… Чим зможу. Головне стати і почуватись людиною!..
– А далі що? А далі що? – цікавості коліс не було меж.
– Що, що… – Борис чомусь знітився. – Далі побачимо.
– Чуєш, мужик, може тобі ще би влади трохи, власну хату, тачку шикарну, бабу з ногами від шиї? – раптом зовсім не в ритм, прямісінько в лоб запитали бездушні залізяки.
– А чому б і ні? – зухвало відрубав хлопець. – І взагалі – я їду за успіхом!
