Навіщо Україні НАТО

Посилення політичної складової НАТО свідчить про тенденцію до перетворення цієї організації на всеєвропейську систему колективної безпеки. Акцент на політичному чинникові означає початок переосмислення Альянсом змісту нових загроз, коли на додаток до воєнної загрози не менш актуальними подекуди стають і загрози невоєнного характеру: тероризм, міжнародна злочинність, екологічні проблеми, наслідки техногенних катастроф тощо.

Одним з ранніх сигналів політизації НАТО став вихід Франції з воєнної організації НАТО в 1966 р.[19], із збереженням присутності в політичній структурі. Цей крок Франції був пов'язаний із суперечностями щодо розміщення ядерних озброєнь НАТО в Європі, незгодою Франції з кадровою політикою НАТО та спробою Франції посилити свій вплив на континенті.

Так само Греція з 1974 по 1980 рр. перебувала поза воєнною структурою НАТО, що було пов'язано з конфліктною ситуацією навколо Кіпру, яка виникла між Грецією та її з союзником по НАТО Туреччиною. Туреччину в діях щодо встановлення контролю над північною частиною Кіпру, населеною переважно турками, непрямо підтримали США.

З початку 1990-х років ситуація поступово змінюється в напрямі посилення політичної складової діяльності НАТО. Саме з цієї точки зору слід розцінювати той факт, що розширення НАТО відбулося без розміщення значних воєнних контингентів та ядерної зброї на території нових членів НАТО.

Ефективне розширення НАТО на більшість європейських країн та досвід НАТО з врегулювання криз у Боснії, Косові, Македонії зробили НАТО головним претендентом на роль загальноєвропейської організації колективної безпеки і дали можливість випередити іншого претендента на цю роль — ОБСЄ.

Дедалі більше в НАТО схильні розглядати спільну оборону не лише у традиційному сенсі як територіальну оборону країн-членів, але й як можливість Альянсу діяти поза межею його договірної зони відповідальності.

Політики бачать вихід у проблемі підвищення дієздатності НАТО в подальшій спеціалізації військ країн Альянсу, коли замість традиційного розвитку сил територіальної оборони, витрати значних коштів на широкий спектр базових озброєнь, країни, насамперед малі, спеціалізуються на розвиткові якихось окремих видів сил, що доповнюють оборонні зусилля союзників по НАТО. Така стратегія вже запроваджена на практиці для нових членів НАТО — невеликих держав, що раніше належали до Організації Варшавського договору або були частинами СРСР. Так, зокрема, Чехія пріоритетно розвиває свої можливості захисту від атаки зброєю масового знищення, Польща — виробництво гелікоптерів, Латвія — спеціалізовані сили та можливості з розмінування тощо. На самміті НАТО у Вашингтоні в квітні 1999 року було ухвалено рішення про запровадження Ініціативи з оборонних можливостей, згідно з якою союзникам, насамперед європейським, було рекомендовано покращити свої оборонні можливості у 58 сферах. Згідно зі Стратегічною Концепцією НАТО від 1999 року, зоною дій НАТО може стати будь-яка точка світу, звідки виходить небезпека для її членів. Реалізація цієї стратегії була продемонстрована в діях НАТО поза межами своєї договірної зони в Боснії і Герцеговині (з 1995 р.), в Косові (з 1999 р.), в Македонії (з 2001 по 2003 рр.), в Афганістані (з 2003 р.).

На самміті НАТО в Празі в листопаді 2002 року було ухвалено Празьке зобов'язання щодо вдосконалення військових потенціалів, яке також має на меті зменшити розрив між США і їхніми європейськими союзниками в галузі оборонних можливостей, і заохочувати спеціалізацію в становленні збройних сил окремих членів НАТО. Згідно з цим зобов'язанням, окремі члени НАТО спрямовують свої зусилля на вдосконалення оборонного потенціалу в тих галузях, що мають ключове значення для проведення сучасних операцій, а саме: стратегічні повітряні й морські перевезення, спостереження з повітря, дозаправка літаків у повітрі тощо. Такий підхід розподілу відповідальності і спеціалізації може зменшити витрати при проведенні спільних операцій та підтримати більш високий рівень політичної довіри всередині Альянсу.

На самміті НАТО у Стамбулі в 2004 році міністри оборони держав-членів ухвалили рішення, щоб 40% сухопутних військ кожної держави були готові до розгортання, а 8% були готові до експедиційних місій НАТО в будь-який час.

Таким чином, з часу завершення «холодної війни» НАТО перебуває у стадії пристосування до нових геополітичних реалій, що виникли у зв'язку з розпадом Варшавського договору і СРСР. З 1995 р. НАТО почав дії поза межами своєї договірної зони в Європі (у Боснії і Герцеговині, Косові, Македонії), а з 2003 р. НАТО почав здійснювати операції поза межами євроатлантичного регіону (в Афганістані). Пристосування НАТО до нових умов безпеки було прискорено після терористичних акцій, здійснених проти США 11 вересня 2001 р., що полягало насамперед у скороченні дорогих засобів ведення великої наземної війни та у створенні можливостей для мобільного реагування на загрози як у зоні відповідальності НАТО, так і в регіонах за її межами.

Головну роль тут відведено Силам реагування НАТО. Ідею їхнього створення було підтримано 2002 року. Ці сили мають загальну кількість близько 24 тисяч військових у складі сухопутних, військово-повітряних та морських підрозділів, а також військ спеціального призначення. Вони мають бути здатні розгортатися у потрібній точці впродовж п'яти діб після отримання наказу і утримуватися в умовах проведення операцій 30 діб або більше за умови поповнення запасів. Авіація цих сил повинна мати можливість робити 200 авіавильотів щодня. Ці сили можуть використовуватися як для надання гуманітарної допомоги чи миротворчості, так і для демонстрації рішучості Альянсу з метою відвернення криз або як передовий загін основних сил.

Але в цілому після «холодної війни» відбулося істотне скорочення структури НАТО. Так, кількість лише штаб-квартир скоротилася з 32 до 9.