Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
У Вамби-Мамби чудова російська, узагалі без акценту, і неймовірно білі зуби — я добре пам’ятаю, як перший раз побачив, як Вамбо усміхається.
Розділ 5. Усмішка Венеції
Ми сиділи у їдальні — «столовці». Муха повзла по довгому столу — ніби спеціально обравши за траєкторію одну з подряпин на блакитній фарбі (наші старі столи хтось придумав пофарбувати блакитним! — хлопцям не сподобалось, і вже за тиждень голубуваті столи були вкриті подряпинами від виделок, хоч би як пильнували відчайдушні виховательки). Але муха тут ні до чого… Чи, може, саме вона спонукала Вамбу-Мамбу заговорити? Коли сіла на котлету, бридку до нудоти: більше з хліба, ніж м’яса, напівсиру і якось напрочуд схожу на щось інше, чого наївся Вамбо-Мамбо ще у свій перший день…
— Мені цікаво, ви хоча б розумієте, що є інше життя? Інші люди? Не бовдури, як ви, які молотять один одного, а добрі нормальні хлопці?
Я похлинувся. Я-то про це теж здогадувався. Але я потрапив у дитячий будинок в одинадцять — як і Вамбо-Мамбо, а мої товариші з поїдання напівсирих котлет набагато раніше і чортзна-звідки, може, із таких місць, звідки дитбудинки здаються піонерськими таборами на південному березі Криму.
— Вамбо, не треба, — прошепотів я.
І от тоді він посміхнувся. Спалахнули, як вогнем серед ночі, білі зуби, і він якось весь виструнчився — спина і плечі. Сидів, наче африканський король серед блідолицих мавп, що нічого не тямлять у королівській гідності. Так-так, саме африканський, байдуже, що араб; чорніший означало чорний, а чорний означало Африка — навіть для мене.
Вихователі товклися біля віконечка видачі їжі, тож заткнути Вамбі рота силою в такій ситуації, на видноті, хлопцям не випадало — але пізніше їхня помста знайде його, у цьому можна не сумніватися.
Вамбо здригнувся, і я зрозумів, що хтось боляче штрикнув його. Пєтька повільно дістав руку з виделкою з-під столу. Більше Вамбо не посміхався. Посидів трохи зі стиснутими зубами, а потім відсунув тарілку і знову заговорив:
— Ні, я все-таки вам розкажу. Ви знаєте, наприклад, що існує місто на воді? Мій тато там живе. Там гарні будинки і вулички, і човни замість трамваїв, і люди привітні. Це в Італії. Вам ніколи не побувати там. А я, як виросту, втечу теж туди, до Венеції. Тато давно чекає на мене, тільки забрати не може.
Його довго били тієї ночі — накрили простирадлом і били. Він був такий зручний для биття, адже на темній шкірі майже не видно синців. Били за те, що ніколи не побачать Венеції, а він побачить.
Мабуть, це був той раз, коли мені уперше було його зовсім не шкода. Адже я теж — не побачу. Місто на воді… Я ж насправді пам’ятаю його з фотографій. Тих, вицвілих чорно-білих, де бабуня усміхається, а за її спиною навічно застиг на хвилі маленький човник і гострі вежі вкритого мереживом будинку, такого, ніби це бабуня й зв’язала його своїми спицями. Вона їздила туди на якийсь кінофестиваль. Молода й знаменита, ще коли не було моєї мами. А тепер уже не було ні мами, ні її. Був тільки я. І нема до кого тікати у Венецію, місто на воді, де живе справжній живий тато Вамби-Мамби.
Сон накрив мене з головою, ніби простирадло. Тяжкий, як кулаки моїх однолітків, та не по-справжньому глибокий, як венеціанські колодязі. Очікуєш глибоко — а ні-ні, це лише резервуар для дощової води, бо як серед міста на воді побудувати справжній колодязь і як по-справжньому провалитись у Венецію, уві сні…
«Венеція існувала ще тоді, коли не існувало нас. Шелестіла хвилями біля підніжжя будинків і впивалася в хмарне небо вістрями своїх веж. Що то були за маскаради!» — екскурсовод опустив шпаргалку і обвів групу сповненим урочистості поглядом.
Гумові чоботи не заважали. Я просто не дивився вниз, не зважав на них, не зважав на великі калюжі, що подекуди перетворювалися на озера чи вкривали цілі площі. Хіба що синочок хлюпав і радів бризкам, щосили стрибаючи між двома батьками. Дружина хвилювалася, що забризкається біла сукня, куплена за страшні гроші тут, в Італії. Ну, а що поробиш? Хіба дома, у Тунісі, були би в неї такі білі сукні? А якби й були, де б вона їх носила? Кохана трохи сердилася на таку погоду, я — ні. Я був щасливий. Щастя бубоніло довкола різношерстим натовпом, вистрілювало хлопавками і падало донизу кольоровими дощиками. Щастя… Я фотографував його, не за гроші, для себе. Хоч плівка дорога, і проявляти, мабуть, буду нескоро — шкода реактивів, грошей іноді не вистачає на необхідне. Але нічого, я фотографував щастя.