Майстер і Маргарита
- Автор: Булгаков Михаил Афанасьевич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- Переводчик: Микола Білорус
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Майстер і Маргарита». Краткое содержание книги:
Кіт закотив очі під стелю і гучно зітхнув, але промовчав, очевидно, пам’ятаючи накручене на балу вухо.
— З огляду на те, — заговорив Воланд, усміхнувшись, — що можливість одержання вами хабара від цієї дурепи Фріди, безперечно, цілком виключена — адже це було б несумісним з вашою королівською гідністю, — я вже й не знаю, що маю чинити. Лишається, хіба що, єдине: назбирати ганчір’я й затикати ним усі шпарини моєї спальні.
— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Марґарита, вислухавши ці справді незрозумілі слова.
— Цілковито згоден з вами, мессіре, — втрутився в розмову кіт, — саме ганчір’ям, — і спересердя грюкнув лапою по столу.
— Я про милосердя кажу, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Марґарити вогненного ока. — Інколи цілком неждано і підступно воно пролізає в найвужчі шпарини. Отож я й кажу про ганчір’я.
— І я про те саме! — гукнув кіт і на всяк випадок відсторонився від Марґарити, прикривши вимазаними в рожевому кремі лапами свої гострі вуха.
— Геть звідси, — сказав йому Воланд.
— Я ще кави не пив, — відповів кіт, — як же я піду? Невже, мессіре, святкової ночі гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні — першого, а інші, як висловлюється цей сумовитий скупердяй-буфетник, другої свіжості?
— Помовч, — наказав йому Воланд і, звертаючись до Марґарити, запитав: — Ви, виходячи з усього, людина винятково добра? Високоморальна людина?
— Ні, — з притиском відповіла Марґарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас за Фріду тільки тому, що необачно подала їй певну надію. Вона чекає, мессіре, вона вірить у мою спроможність. І якщо її буде ошукано, я опинюсь у жахливому становищі. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так уже сталось.
— А, — сказав Воланд, — це зрозуміло.
— Так ви зробите це? — тихо спитала Марґарита.
— Ні в якому разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут зайшла деяка плутанина. Кожна управа має пильнувати своїх справ. Не заперечуватиму, наші спроможності досить широкі, вони набагато ширші, ніж гадають декотрі, не дуже далекоглядні люди…
— Авжеж, набагато ширші, — не втерпів і докинув кіт, який видимо пишався цими спроможностями.
— Мовчи, чорти б тебе взяли! — сказав йому Воланд і вів далі, звертаючись до Марґарити: — Але просто яка потреба робити те, що належить робити іншій, як я висловився, управі? Отож я цього не робитиму, а ви зробите самі.
— А хіба вийде по-моєму?
Азазелло глузливо прискалив косе око на Марґариту, непомітно крутнув рудою головою і пирхнув.
— Та робіть уже, ото морока, — буркнув Воланд і, повернувши глобус, почав придивлятись до якоїсь деталі на ньому, очевидно, залагоджуючи під час розмови з Марґаритою ще якусь справу.
— Ну, Фріда, — підказав Коров’єв.
— Фріда! — пронизливо гукнула Марґарита.
Двері розчахнулися, і розкуйовджена, гола, але вже без ознак сп’яніння жінка з несамовитими очима вбігла в кімнату і простягла руки до Марґарити, а та проказала велично:
— Тебе прощають. Не будуть більше підсовувати хусточку.
Розітнувся зойк Фрідин, вона упала на долівку ниць і простяглася хрестом перед Марґаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда щезла з очей.
— Дякую вам, прощайте, — сказала Марґарита і підвелася.
— Ну що ж, Бегемоте, — заговорив Воланд, — не будемо наживатися на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він повернувся до Марґарити, — отож цього не рахуватимемо, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?
Запала мовчанка, яку урвав Коров’єв, прошепотівши на вухо Марґариті:
— Діамантова донно, цього разу пораджу вам бути розважнішою! А то фортуна може й випорснути з рук.
— Я хочу, щоб мені зараз же, цієї миті, повернули мого коханця, майстра, — сказала Марґарита, і обличчя її спотворила судома.
Тієї миті в кімнату увірвався вітер, так що полум’я свічок у канделябрах похилилося, важка штора на вікні розчахнулась, прочинилося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранішній, а опівнічний місяць. Від підвіконня на долівку простелилася зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, який називав себе майстром. Він був у своїй лікарняній одежі — в халаті, черевиках і чорній шапочці, з якою не розлучався. Неголене обличчя його пересмикувалося гримасою, він з божевільним переляком приглядався до язичків свічок, а місячна злива вирувала довкола нього.
Марґарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками і підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, у губи, тулилася до колючої щоки, і довго стримувані сльози тепер збігали ручаями по її обличчю. Вона проказувала лише одне слово, нестямно повторюючи його: