Майстер і Маргарита

Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо й байдужно. Безпросвітній туск якось відразу накотив Марґариті на серце. Вона почувалася т ошуканою. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто і не утримував її. Проте вона цілком усвідомлювала, що йти їй звідси не було куди. Побіжна думка про те, що доведеться повернутися до вілли, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо радив Азазелло в Александрівському саду? «Нізащо!» — сказала вона собі.

— Всього найкращого, мессіре, — промовила вона вголос, а сама подумала: «Аби тільки вибратися звідси, а там я вже дістануся річки та сторч головою».

— Сідайте-но, — раптом владно сказав Воланд.

Марґарита перемінилася на обличчі й сіла.

— Можливо, хочете щось сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Марґарита, — окрім того, що коли я потрібна вам іще, то я ладна охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я анітрохи не втомилася і дуже втішалася на балу. Отож, якби він тягнувся і далі, я охоче надала б своє коліно для того, щоб до нього прикладалися тисячі вішальників та вбивць, — Марґарита дивилася на Воланда, як через пелену, очі їй наповнювалися слізьми.

— Правильно! Ви маєте рацію! — розкотисто і страшно прокричав Воланд. — Так і треба!

— Так і треба! — як луна, повторив Воландів почет.

— Ми вас випробовували, — сказав Воланд, — ніколи і нічого не просіть! Ніколи і нічого, і особливо в тих, хто дужчий за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Марґарити, і знову вона опинилася на ліжку, сидячи поруч з ним. — Отже, Марґо, — вів далі Воланд, пом’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що відбули цей бал нагою? Яку ціну складете своєму колінові? Які збитки від моїх гостей, котрих ви зараз узивали вішальниками? Кажіть! І тепер уже кажіть без церемоній, бо запропонував я сам. Серце Марґарити затіпалося, вона важко зітхнула, натужно міркуючи.

— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд. — Будіть свою фантазію, підганяйте її! Вже сама присутність при сцені вбивства цього запеклого негідника-барона варта того, щоб людину винагородили, а особливо, якщо ця людина — жінка? Ну-бо?

Подих перехопило Марґариті, вона вже хотіла випалити заповітні й виплекані в душі слова, як вмить зблідла, розкрила рот і витріщила очі. «Фріда! Фріда! Фріда! — прокричав їй у вуха чийсь настирний благальний голос. — Мене зовуть Фріда!» І Марґарита. перечіплюючись на словах, заговорила:

— Так я; отже… можу попросити… одну річ?

— Вимагати, вимагати, моя донно, — відповідав Воланд, спорозуміло усміхаючись, — вимагати однієї речі!

О, як спритно і виразно Воланд наголосив, повторюючи слова самої Марґарити — «однієї речі»! Марґарита ще раз перевела подих і сказала:

— Я хочу, щоб Фріді більше не підносили ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.