Богун

Напєрський скоса глянув на шляхтичевий задрипаний зелений кунтуш.

Шляхтич розставив руки, одвів їх трохи назад, високо підняв плечі й похилив свою подібну до кавуна голову на знак покори.

— Будь ласка, пане, — протекторським тоном сказав Напєрський.

Шляхтич низько вклонився, скулився й сів у карету.

За хвилину він сидів уже трохи вільніше, а трохи’ згодом розсівся вже наче рівня Напєрському. Дивля-чися на них, легко було зробити висновок, що виїзд належить не Напєрському, а лисому шляхтичеві.

Виявилося, що він може бути дуже корисний: дорогою він зустрічав немало знайомих, правда, все більше шляхтичів непевного вигляду, але ці знайомі дуже допомагали кареті просуватися вперед.

— Пане Феліціане! Що, земляків зустрів? — досить часто кричали шляхтичеві з натовпу.

— О, так!.. — відповідав, закопилюючи губу, пан Феліціан. — Хіба ж ви не бачите? Це ж пан Олександер Лев із Штернберка!..

Машталір кілька разів скоса поглядав то на біляве миршаве шляхтичеве обличчя, то на його занадто вже зелений кунтуш.

— А чому пан голови не покриє? — спитав Напєрський, ледве помітно підморгуючи машталірові. — Бач, як сонце почало припікати… Та й не зовсім пристойно якось…

— Ох, — зітхнув шляхтич, — це мій хрест!.. Зарік поклав. Казали, як виходжу так ціле літо — неодмінно волосся виросте… Там одна панна…

— Гм… Гм… — недовірливо глянув на голу шляхтичеву голову Напєрський.

— Гей, дорогу!.. Дорогу вельможному панові Чарнецькому! — почулося спереду, зовсім близько.

І не встиг іще машталір звернути, як повз нього промчали два вершники, розмахуючи нагаями.

За вершниками, оточений кількома двораками самого гетьмана Потоцького, їхав. Стефан Чарнецький.

Він майже не змінився з того часу, як після Жовтих Вод побував у татарському полоні. Тільки хижі зелені очі його трохи неначе прив’яли та одежа була помітно пишніша й багатіша.

Чарнецький кинув оком на лису голову пана Феліціана, на коней і на машталіра.

Карета тим часом поволі рушила вперед.

За хвилину Чарнецький був уже досить далеко. Він їхав чомусь усе тихше й тихше, аж раптом став як укопаний.

— Богун!.. Небом присягаюся, що Богун!.. Але Богун же полковник… Там… у Хмельницького…

Чарнецький протер кулаком очі.

— Пана полковника Чарнецького до яснєосвєцоного князя Ієремії Вишневецького! — крикнув поблизу жовтоблакитний кур’єр.

— Га?.. До князя Вишневецького?.. Знаю вже, їду, — сказав Чарнецький, — але присягаюся небом, що то Богун, — додав він стиха. — А коли не Богун, то другий якийсь лотр!..

— Гей, слухай! — звернувся Чарнецький до одного з прибічних жовнірів. — Негайно ж візьми з собою двох, ні, трьох підручних і рушай назад… Бачив оту старосвітську карету?..

— Бачив… Себто яку карету, насмілюся запитати? — улесливо нагнувся жовнір.