Вигнання з раю

І що далі вглиблювався він у темний степ, то ближче приступала до нього Котя, чув він її сміх, голосніше й ’виразніше, аж страшно ставало від такої протиприродності; коло Тернів сміх пролунав уже й не здалеку, а мовби над самим вухом, Гриша аж відхитнувся од того сміху, став, і тоді вдарило йому в очі різучим, білим, нестерпним, він затулився руками, мало не стогнучи од несподіваного болю, але одразу й схаменувся, бо збагнув: машина.

— Якого чорта! — гукнув розізлено. — Хто там грається?

Дівочий сміх летів на нього на широких променях фар, тоді обійшов довкола, був уже поряд, коло Гриші стояло біле-біле, сміялося далі, подавало йому руку, обидві руки, в білому світлі, все біле, і весь степ мовби став білий, прозорий, як весільна фата на Коті, коли він стояв за столом навпроти й брязкав собі стаканом під ноги.

— Левенець? — спитало біле. — Це ти?

Не була то ніяка Котя. Перед ним стояла Дашунька.

— Погасіть світло, — звеліла вона невидимому водієві «Жигулів», бо то були просто «Жигулі» з черговим Дашуньчиним залицяльником. — Погасіть і їдьте, а ми з Левенцем підемо пішки. Не заперечуєш, Гришо?

— А ти… на весілля? — не знаючи, що сказати, промимрив він.

— Вже була. Захотілося трохи подихати степом — мене й підвезли…

— Дашунько Юхимівно, як же? — ображеним басом погукав з темряви «жигуліст».

— Я вам сказала — їдьте.

Той ще стояв, огинався.

— Ну?

Машина фуркнула, поволі рушила з місця, але від’їхала недалеко. Хряпнули дверцята, вилізло велике й темне, пригупало, прихекало назад до Дашуньки.