Аецій, останній римлянин
- Автор: Парницкий Теодор
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Наталья Михайлевская
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Аецій, останній римлянин». Краткое содержание книги:
Перший (неофіційний) переклад українською мовою.
— Отже, це ти сам, Аецію… — сердитим голосом почав Валентиніан, але його відразу заглушив повний невимовного здивування і радості, щасливий — наче він зробив якесь велике відкриття — голос квестора святого палацу:
— Як же Теодоріх зненавидить тепер Гейзеріха!…
Аецій схвально глянув на нього і сказав, посміхаючись:
— Саме про це і йшлося.
І раптом усі, не виключаючи Валентиніана, зрозуміли: саме про це і йшлося. З цієї хвилини страшна ненависть і жадоба помсти, які король готів до кінця життя відчуватиме стосовно Гейзеріха, є найкращою запорукою повного розвалу згуртованої аріанської потуги, скерованої проти Риму. А якщо імператор згодиться віддати свою доньку за Гунеріха, то Теодоріх не лише зостанеться самотнім у своїй ненависті до римлян і боротьбі за здобуття Галлії, але, крім того, матиме проти себе з’єднані миром і зв’язком крові імперію та могутнє королівство вандалів.
Вже не покірно та благально, але зухвало, вимогливо дивляться найпресвітліші достойники на гнівне зблідле обличчя маєстату, а коли переводять погляд на патрикія, відразу ж їхні обличчя, ще мить тому холодні та немилосердні, просявають захопленням, повагою і вдячністю. Magister officiorum подумки швидко складає промову, яка має суворими словами взірців із минулого закликати цісаря до принесення жертви на олтарі вітчизни. Лише comes sacrarum lagitiorum Ізидор іще стоїть на боці маєстату.
— Король Гейзеріх відомий не лише своєю жорстокістю, — каже він, — але й підступністю та схильністю до зради… Чому ж тобі не спаде на думку, Аецію, що і найшляхетніша Євдокія може, — від чого нехай оборонять Христос і Марія Theotokos, — зазнати від руки тестя схожої кривди, як і його перша невістка?… І чому ти певен, що він через п’ять-десять років, приспавши нашу пильність уявною дружбою та шанобою кревного зв’язку, не нападе зненацька на римські володіння, як це він досі мав за звичай?!
Валентиніан дивиться на Ізидора з приємним здивуванням і вдячністю; всі інші — на Аеція, неспокійно і запитливо.
— Ти мудро кажеш, найпресвітліший Ізидоре, — спокійним і навіть дружнім голосом відповідає патрикій. — Але в одному помиляєшся… Я знаю варварів краще, ніж будь-хто з вас; запевняю, що хоча б хтось із них наймогутніший, рівний самому Траянові, завоював усю імперію, а на додачу Персію, Ефіопію, Індію та країну сінів, — а все ж би страхався здійняти святотатську руку на римську цісарську кров і маєстат… Натомість цілковито з тобою погоджуюся, що не за п’ять-десять, а вже за два роки Гейзеріх запрагне порушити мир і напасти на Італію… Хай нападає… нічого не вдіє проти Роми і її нового могутнього союзника, незламно вірного, коли йтиметься про війну з вандалами, — Теодоріха!…
Тепер уже навіть Ізидор дивиться на Аеція з безмежним захватом. Така голова! Варта ще більше, либонь, ніж його непереможна рука! Але Валентиніан не поступається.
— Найшляхетніша Євдокія розпочала всього восьму весну, — скрикує. — Як же може йти у ложе Гунеріха?…
— Я й про це подумав… На мою вимогу посли від імені короля і Гунеріха згодилися на те, щоб до закінчення п’ятнадцятої весни найславутніша Євдокія залишалася зі своїми вічними батьками, а муж — який, коли захоче, відвідуватиме цісарський двір, — аж до того часу не змушуватиме її йти з ним до ложа…
Невимовна заздрість і ненависть, мов ненаситне полум’я, охоплюють душу та мозок Валентиніана від картини повних побожної шани і захоплення поглядів, що їх увесь консисторій покірно й радісно стелить під ноги переможного Аеція. Переможного?… Ні, ще не переміг! Високо здіймаються вгору чорні, гостро вигнуті дуги брів над округлими, трішки витрішкуватими очима… Гордовито, — а водночас глузливо й сердито зціпилися феодіанські губи. Валентиніан відчуває, що в нього вступає непокірний, невтомний у затятій боротьбі з оцим смертельним ворогом, завше повний палючої до нього ненависті — дух матері Плацидії… Від неї він навчився: «Коли змагатимешся з Аецієм, то там, де підведе сила, не цурайся хитрощів». Дяка тобі, мамо!… Дяка за натхнення! Ось готовий вже удар: вразить безпомильно, хоч невідомо ще, куди влучить: у славу й силу оборонця вітчизни чи у батьківські почуття?!…
— Ти нас переконав, Аецію, — патрикій здригнувся, так голос імператора був схожий на голос його матері… і не лише голос, але й спосіб мовлення. — Для блага імперії та римського миру принесли б ми у жертву нашу батьківську та цісарську гордість — але ж ми згадали, що патрикій імперії, непереможний Аецій, прагнув побачити найславутнішу Євдокію дружиною свого сина… Як же я міг би відмовити такому заслуженому мужеві, найбільшому приятелеві, найдостойнішому з римлян?!…