Конан, варвар із Кімерії

— Як же це? — здивувався Конан.

— Чи бачите, городяни звичайно сплять, усе їхнє життя минає в снах, набагато реальніших для них, аніж дійсність. Вам, певне, доводилося чути про чорний лотос? Немає на землі отруйнішої рослини. Але предки ксуталійців навчилися так обробляти його сік, щоб він приносив їм не смерть, а сни — фантастичні, барвисті, дивні, — і відтоді городяни живуть виключно цими снами. Вони іноді прокидаються — їдять, п’ють, кохаються — і знову повертаються у свої сни, іноді не доторкнувшись навіть до їжі на столах. До одного з таких столів ви, певне, й потрапили…

— А що вони їдять? — перебив її Конан. — Щось я не помітив ані полів, ані виноградників. А де їхні сади, ферми?

— О, вони мудреці, ці ксуталійці, або, точніше, їхні предки були мудрецями. Вони одержують їжу з води й повітря, використовуючи сонячну енергію. Хто знає, до чого вони додумалися б, коли б не згубили їх лотосні сни. На щастя, до того, як вони захопилися ними поголовно й безоглядно, місто вже було збудоване. Ви звернули увагу на алмази, що світяться? Варто потерти такий камінь пальцем, і він спалахує. Потреш знову — гасне. І це лише дещиця стародавніх знань, багато з них уже давним-давно втрачено. Втім, навіщо їм це в їхніх схожих на смерть снах?

— Отже, цей тип біля брами теж спав? — запитав кімерієць.

— Звичайно, поза всякими сумнівами. Людина, що поринула в сон, дарований соком лотоса, подібна до мертвої. Їхні тіла ніби вмирають, а душі тим часом мандрують у чудових видивах. Бідолаха біля брами був стражником — вони всі тут несуть варту по черзі, такий уже звичай, проте відтоді, як була зведена ця стіна, через міську браму не ввійшов жоден чужинець… То ж хіба дивно, що вони сплять на варті?

— То де ж усі ці люди? — допитувався Конан. — Ти кажеш, їх тут сотні. То де вони?

— Сплять, — відповіла вона, — сплять на канапах, на шовкових отоманках, на пухнастих шкурах, на атласних подушках, сплять, склавши руки на грудях, сплять…

Варвар здригнувся, подумавши про те, що сотні тіл нерухомо лежать Десь поряд, вдивляючись широко розкритими засклянілими очима в морок і тишу своїх кімнат.

— А що це за тінь викрала одного з них?

Прекрасне обличчя стигійки спотворилося на мить гримасою страху.

— Це Тог, стародавній бог, який живе глибоко під землею. Ніхто не знає, чи був він в оазисі, коли тут з’явилися перші люди, чи прийшов сюди з ними. Багато сторіч жителі Ксутала шанують його як бога. Велику частину часу він проводить десь у земних надрах, але, коли зголодніє, якимись таємними стежками підіймається на поверхню. І тоді біда тому, хто трапиться йому на шляху.

Натала охнула від жаху й обійняла Конана за шию з такою силою, немов боялася, що її за хвилину розлучать із могутнім захисником.

— О Кром! — вигукнув приголомшений кімерієць. — Як же це? Вони що, так і лежать, як барани, поки цей демон їх пожирає?