Жлобологія
- Автор: Водичка Густав, Ешкилев Владимир
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Мистецька агенція «Наш Формат»
- ISBN: 978-966-97344-0-2
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Жлобологія». Краткое содержание книги:
Книга є рекомендованою для читання всім, хто вважає себе «інтелігентною людиною», «елітою нації», «душой народа», «знавцем істини», відданим адептом «масковского православія» та й, зрештою, кожному, хто хоч раз ставив собі запитання: «Чому в Україні з історією і з добробутом не склалося?».
У всіх текстах збережені особливості мовлення авторів. Уживання ненормативної лексики в окремих авторів не є самоціллю, бо дозоване і вмотивоване емоційністю розмови. Це є невід’ємною складовою діалогу і водночас відтворює авторську стилістику викладу думок. Кожен з авторів у природний для себе спосіб тлумачить певні філософські та культурологічні категорії, про які йдеться в роздумах.
Небажано читати цю книгу людям з обмеженими розумовими здібностями, спричиненими браком освіти, культури та виховання, адептам різних людиноненависницьких ідеологій, особам із ознаками політичної шизофренії та інших афективних станів, дітям до 18-ти років, а також людям із нестабільною психікою.
«Нова хвиля» як напрям в українському живописі кінця 80-х — початку 90-х випередила в часі політичну незалежність України, виникнення країни на карті світу. Група молодих художників, яка стала відомою під грифом руху «Вольова грань національного постеклектизму», Олег Тістол і Марина Скугарєва, Костянтин Реунов і Яна Бистрова, а також Олександр Харченко витворили свій національний міф за допомогою принципів трансавангардного необароко. Понад те, всі вони згодом перебралися до Москви, оселилися там і стали одними з лідерів художнього життя тамтешніх гучних сквотів. Ґрунт постмодернізму дозволяє поєднувати радянський червінець і Мазепу, Хмельницького і Калігулу на одному полотні. Про це мистецтво на межі арт-критик Костянтин Акінша написав програмну статтю з промовистою назвою «Поетика суржику, або Котлета по-київськи».
Здавалося б, після постмодернізму, в епоху фейків і суцільних цитат митці приречені на вторинність, підміни і симулякри, та сучасне українське мистецтво ще з кінця 80-х — невіддільне від контексту загальносвітових тенденцій в актуальному мистецькому процесі. Тож перед відкриттям арт-центру Пінчука, ми задумали долучити до свого проекту молодих українських художників і об’їздили Україну в пошуках найкращих представників різних напрямків. У Херсоні в квартирі-музеї мого колеги ми побачили чудову експозицію, яку створювали різні автори. Найбільше мене здивував Стас Волязловський, його несподіваний текстиль, його шансон-арт. Було стільки яскравих відкриттів, що ми не могли натішитися побаченим. Ми не очікували такого вдалого початку своїх пошуків: молоді автори нас тоді невимовно здивували. Не менш цікаві й художники, які працюють з певним соціальним зрізом, — Юрій Пікуль, Гамлет Зіньковський — і багато інших цікавих авторів.
Треба визнати: це покоління, на відміну від своїх попередників, виявилося більш чутливим і внутрішньо вільнішим, що й демонструють їхні роботи.
Андрій Єрмоленко. «Блядознавство», 2011 р.
Антон Соломуха
Фото: Максим Білоусов
Антон Соломуха — французький художник і фотограф українського походження. Народився 1945 р. у м. Києві. Закінчив факультет реставрації ікони Київського художнього інституту (1973). Відомий як послідовник нового жанру в сучасній фотографії — «фото-живопис». З 1975 р. його творчість і незгоди з політичною цензурою привертають увагу КДБ. У 1978 році емігрує до Франції. Живе у Парижі досі. У 1985 р. проект Соломухи «Les Grands Mythes» привертає увагу Томаса Крінгс-Ернста, в кельнській галереї якого до 1989 р. відбуваються регулярні персональні виставки митця. У 1988 р. картини Антона Соломухи купує Музей Людвіга. У 1990 р. знайомиться з Робером Дуано. З 1995 р. займається малюнком з Анрі Картьє-Брессоном. Обидва знайомства з класиками світового фотомистецтва посприяли тому, що митець вирішив присвятити себе фотографії. В одній з найвідоміших фотоживописних серій — «Червона Шапочка відвідала Чорнобиль» (2009) — цитування класиків живопису, метод іронічної алегорії дозволяє ув’язати картини Лувру у страхітливі декорації Чорнобильської катастрофи. Роботи художника представлені у відомих музеях Франції, США, Китаю, Росії та ін.
Феномен українського жлобства як різновид порнографії
Жлобство як явище можна розглядати з кількох поглядів — філософського, культурологічного, етичного та естетичного. Якщо говорити про етичний бік питання, то, як на мене, базовим проявом жлобства є соціальна порнографія. Порнографія як система зображень, що принижує гідність людини. В Україні вона передусім представлена політикумом, депутатами, членами уряду та іншими можновладцями.
Навіть обличчя українських держуправлінців, я вважаю, це — зображення порнографічні, які варто заборонити, тому що дітям їх показувати не можна... Депутати Верховної Ради запровадили славнозвісний закон про заборону порнографії, не думаючи, що ввели закон про себе самих. Показати дитині або підліткові зображення голої натури, зроблене хорошим художником або фотографом — цілком прийнятно з етичного чи естетичного погляду, на відміну від демонстрації дитині з телевізійних екранів засідання парламенту, де блокують трибуну або ділять землю (в київській міськраді і т. д). — ось це справжня порнографія.
Навіть дивитися, як депутати різних рівнів спілкуються між собою, — принизливо для культурної людини. Обличчя цих людей радше схожі на статеві органи якихось підводних тварин. Не беруся досліджувати шлях, яким вони прийшли до такої форми буття, я просто констатую факт їхнього напівтваринного існування.