Сицилієць

— Коли прийде Ґільяно? — спитав Майкл.

— Завтра вночі, — відповів Пішотта. — Але не сюди.

— Чому? Тут безпечно.

Пішотта розреготався.

— Але ж я сюди пробрався, чи не так?

Майкла дратувала ця правда. Він знову спитав себе, чи охоронці пропустили Пішотту за наказом дона Доменіка, чи взагалі привели його сюди.

— Нехай Ґільяно вирішує, — мовив він.

— Ні, — заперечив Пішотта, — за нього маю вирішити я. Ти обіцяв його родині, що він буде в безпеці. Але дон Кроче знає, що ти тут, і інспектор Веларді знає. У них усюди є шпигуни. Що ти плануєш для Ґільяно? Весілля, святкування дня народження? Чи похорон? Що за маячню ти нам розповідаєш? Думаєш, ми тут, на Сицилії, усі віслюки?

Його голос звучав загрозливо.

— Я не розповідатиму тобі план утечі, — сказав Майкл. — Можеш вірити мені чи ні — як тобі заманеться. Скажеш, куди ти приведеш Ґільяно, і я прийду туди. Не скажеш — завтра вночі я буду в Америці, у безпеці, поки ви з Ґільяно рятуватиметеся втечею.

Пішотта засміявся й мовив:

— Говориш, як щирий сицилієць, недарма ти провів тут ці роки. — Він зітхнув. — Мені не віриться, що все це зрештою скінчиться. Майже сім років боїв і втеч, зрад і вбивств. Але ми були королями Монтелепре. Ми з Турі — нам обом вистачало слави. Він виступав за бідних, а я — за себе самого. Я сам спочатку в це не вірив, але на другий рік нашого вигнання він довів це й мені, й усій нашій банді. Не забувай: я його заступник, його кузен, людина, якій він найбільше довіряє. Я, як і він, ношу пояс із золотою пряжкою — його подарунок. Але я звабив юну фермерську дочку в Партініко, вона завагітніла. Її батько прийшов до Ґільяно, усе йому розповів. Знаєш, що Турі зробив? Прив’язав мене до дерева й відшмагав батогом. Не перед фермером, не перед нашими людьми: він ніколи не виявив би до мене такої неповаги. То була наша таємниця. Але я зрозумів, що, якщо ще раз не послухаюся його наказу, він мене вб’є. Такий він, наш Турі.

Коли він підносив сигарету до вуст, його пальці тремтіли. У бляклому світлі місяця крихітні вусики блищали, наче тонка смужка почорнілої кістки.

Майкл подумав: «Яка дивна історія. Навіщо він мені це розповідає?»

Вони повернулися до спальні, Майкл зачинив віконниці. Пішотта підняв голову чорної Мадонни, подав її Майклові.

— Я кинув її на підлогу, щоб розбудити тебе, — сказав він. — «Заповіт» був усередині, це правда?

— Так, — відповів Корлеоне.

Обличчя Пішотти витягнулося.

— То Марія Ломбардо мені збрехала. Я питав, чи «Заповіт» у неї, вона сказала «ні». А тоді віддала його тобі просто при мені. — Він гірко засміявся. — Я ж був їй наче син.

Тоді помовчав і додав:

— А вона була мені як мати.

Пішотта попросив у Майкла ще одну сигарету. У глечику на столі лишилося ще трохи вина, Майкл налив їм обом по склянці, і Пішотта вдячно випив своє.

— Дякую, — сказав він. — Тепер перейдімо до справи. Я приведу Ґільяно до тебе біля містечка Кастельветрано. Сядеш у відкрите авто, щоб я тебе впізнав, і поїдеш дорогою, що веде з Трапані. Я перехоплю тебе там, де сам вирішу. Якщо буде якась небезпека, вдягнеш кептаря — тоді ми не вийдемо. Поїдеш, щойно світанок займеться. Як думаєш, упораєшся?