Останній пророк

МАНІВЦІ

Гей, ти, Єгоханане! Досить тобі, сисле гебронський, цілими днями пергамени вигризати та по закутках храмових самому тинятися! Ходи-но до міста! Ходи!

Двійко пророчих учнів, молодиків із Сихема, кличуть Єгоханана з собою. Вони втрьох мешкають в одній із отих непочислених комірок, що ними, наче ластівчиними гніздами, обліплена північна стіна храмового муру. І сама комірка наче гніздо. Довкола трьох стін низькі, з дубу тесані ліжка, покриті грубими, від давнього вжитку обшарпаними постільми з полатаними веретками зверху. На стінах — полиці з пошарпаними сувоями та мідяні гаки зі шматтям на них; під самою стелею заґратоване позеленілими мідяними штабами віконце; двері з широким в’язничним засувом, а над ним угорі продуха, через яку не протиснеться й кицька; над розхитаним столом глиняна олійна лямпа на обштрипаних шнурах зі стелі; в кутку, на ослоні, щербатий глек із водою; півморок-півсутінок, затухло-кислий пах одягу, тіл і страви — от і вся комірчина, новий Єгохананів притулок. Після утульности рідної гебронської хати, після чепурности й охайности рідного дому здавалася часом Єгохананові ця комірка ослячою стайнею, а не людським пристановищем. Непривітність і чужота дихали на нього з цієї нужденности й неохайности. Але занурений у сприймання свого нового життя, — очі на кожному образі, вуха при кожному слові, а серце відкрите для всього, що дихало народом і його майбутнім, — відганяв од себе Єгоханан усі непривітні враження, об які почала вже з самого початку зашпортуватися його душа. Що йому до цієї комірки — тимчасового притулку на шляху до розкішного палацу свободи й слави, в якому буде він жити зі своїм народом? Усе це є нетривке й дочасне в порівнянні з вічністю блискучої будуччини! Але Єгохананові співмешканці, Елій і Зофар, робили все від них залежне, щоб те оточення на кожному кроці нагадувало Єгохананові про себе.

Обидва із старовинного Сихема в Самарії, значно старші від Єгоханана, вони були при храмі вже давно. Серед великої кількости пророчих учнів і всілякого ступеня назореїв вони творили рідкісний вийняток саме тому, що були самаряни. Юдейці ж і самаряни взаємно ненавиділися. Одні одним закидали нечистоту законів, відступництво від первісних Мойсеєвих приписів, порушення чистоти Божих заповідей. Одні й другі рахували себе вибранцями, вартими Месії, але за юдейцями був славний храм у Єрусалимі, а самарянське святилище на горі Ґарізім ніяк не могло рівнятися з ним ані багатством, ані впливом. Та самаряни були значно спритнішими купцями, ніж юдейці, а це теж ніяк не сприяло добросусідським відносинам. Взаємна ненависть ішла часом так далеко, що самаряни нападали на гуртки прочан, які йшли через Самарію з Галілеї до Єрусалима, а правовірні ізраельські хабарими на своїх прощах до храму обминали завжди Самарійський край, щоб не посквернитися дотиком до самарійської землі. Тому в Єрусалимі самарян вважали нечестивими чужинцями, що, одначе, не перешкоджало їм вигідно торгувати зі спритними фарисейськими заступниками. Не перешкодило це й Елієві та Зофарові виявити, одного скрутного на врожай року, стільки переконливого каяття в самарянських блудах і так ґрунтовно очиститися від ґарізімської нечистоти, що й найпідзорливіші храмові книжники були переконані в щирому наверненні огидних самарянських поганців і прийняли їх до гурту храмових учнів. А згодом потрохи про їхнє походження забули, і тепер уже мало хто знав, що Елій і Зофар самаряни. Своє положення і сприт вони зуміли використати якнайкраще. У храмовій комірці лише ночували, та й то не завше. Решту часу спотребовували на фарисейське товариство: обидва були завзятими прихильниками велемудрого й найученішого равві Ананія, багатство якого, казали, перевищувало його мудрість і вченість. Ставши членами Ананієвого почоту, беручи жваву участь у вихованні й розславлюванні свого добродія, Зофар і Елій малися не зле, особливо коли щастило їм урвати хоч крихітку з торговельних прибутків Ананія. Життя їхнє пливло безтурботно й вигідно, й останніми часами вони мали лише одну ціль: приєднати до свого гурту і Єгоханана. От і тепер не хотіли вони відчепитися від нього: