Коло смерті
- Автор: Тведт Кріс
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-94-2
- Переводчик: Наталья Романовна Иванычук
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Коло смерті». Краткое содержание книги:
«Коло смерті» — твір, написаний в кращих традиціях сучасного скандинавського детективного роману.
Двері стояли широко прочинені. Я обережно штовхнув їх, і вони безгучно відхилилися на завісах. Я зробив крок досередини, потім ще один. Головний біль повернувся без попередження, як і нудота. Я притулився до стіни, заплющив очі, зібрав усі сили в кулак, що не виблювати. За кілька секунд найгірша нудота минулася. А тоді почув голоси, один низький, інший — дзвінкий, збагнув, що вони обоє у вітальні, і мені стало легше. Ні криків, ні стогонів, жодних звуків паніки чи боротьби. Мене раптом мов паралізувало.
Я боявся увійти.
Боявся Арона.
Боявся бути знову побитим.
На столику в коридорі стояв латунний підсвічник з майже згорілою свічкою. Я вийняв свічку, зважив підсвічник у руці, відчув його вагу. Прислухався до голосів за тонкими дверима.
— … а тому я гадаю, ні, я цілком впевнена, що все буде гаразд.
Говорила Сюнне. Невже вчувається легке тремтіння в голосі? Можливо.
— Так, ви вже казали, — це — Арон. — Ви добре зробили свою роботу.
— Це ми добре зробили свою роботу. Я і Мікаель. Більшу частину зробив він, я лише дала йому прикриття фірми. Це йому ви повинні дякувати.
— Ви мені більше подобаєтесь. Ви така солоденька…
— Спасибі, — голос таки ледь тремтить. Майже нечутно, та все ж помітно для чутливого вуха. — А де Мікаель? Куди він подівся?
Мене знову занудило.
— Скоро прийде. Ви маєте коханого, Сюнне?
— Що? Коханого? А чого… так, маю хлопця.
— Ви дозволяєте йому дивитись на себе голою?
— Припиніть, Ароне, — Сюнне заговорила високим, суворим голосом. Спроба підняти свій авторитет, взяти контроль над розмовою, але тремтіння зраджувало її, робило вразливою. — Піду поглянути, де Мікаель…
— Не вийде.
— Що?
— Йому болить голова. Мікаелеві розболілася голова, йому треба трохи полежати, — сміх Арона був голосний, від нього мені аж мурашки по спині сипонули. Млість стояла вже в горлі.
— Що ви маєте на увазі? Відійдіть, я мушу вийти і…
Ляск прозвучав ніби пістолетний вистріл.
— Ні! Ти залишишся тут!
Почувся стогін, а тоді знову Аронів голос.
— Зніми светра!
— Ні… Я не хочу…
Новий виляск. Не пістолетний вистріл. Так б'є долоня по обличчю, подумав я. Гостро й раптово. Я згадав, який він прудкий і сильний. Людина фізичної праці. Селянин. Хоча, як не дивно, з виду він таким не був.
— І блузку. Розстібни блузку!
— Ароне… будь ласка, не роби цього. Я не хочу…
Ляпас.
— Я тільки хочу бути твоїм коханим. Ну, чому з тобою так важко? Чому ви завжди такі непоступливі? Я від цього… я від цього навіснію, — голос його ставав вищим, зривався на фальцет, лють бульбашками здіймалася на поверхню. Поганий знак. Небезпечний.
Знову ляпас. Тихий зойк.
— Добре, Ароне! Не бий більше! — Сюнне плакала. — Будь ласка, не бий!
Млоїть. Як же млоїть.
Я глибоко вдихнув, відчинив двері й зайшов до кімнати.
Рухався швидко й, наскільки міг, тихо, але мені все ще двоїлося перед очима, ноги ледве тримали. Арон стояв до мене спиною, та він одразу мене б почув, якби не був такий зосереджений на Сюнне. Сюнне стояла перед ним, плутаючись пальцями в ґудзиках. Одна половина її обличчя почервоніла й підпухла, сльози котилися щоками. Я заніс підсвічник і що мав сили вдарив Арона по потилиці.
Може, він мене почув або відчитав щось у погляді Сюнне, кола вона мене побачила, бо зреагував миттєво. Моя рука не відчула достатнього опору, як це буває, коли влучаєш. Підсвічник зісковзнув з голови й поцілив Арона в плече. Та все ж удар був доволі відчутний, він завив від болю й припав на коліно. Я спробував зібратися для нового удару, але відчуття було таке, немов рухаєшся під водою. Усе відбувалося дуже повільно. Надто повільно.
Арон накинувся на мене, я навіть руку не встиг підняти. Я втримався на ногах, але заточився під його вагою. Він схопив мене за зап'ясток і вивернув. Тепер вже я закричав. Латунний підсвічник випав з розчепіреної долоні. Арон блискавично нагнувся, підняв його з підлоги. А тоді вхопився однією рукою за мою куртку, замахнувся підсвічником.
— Бог бачить тебе, Ароне! — крикнув я.
Не знаю, звідки воно взялося, але спогад про те, як Арон потягнувся за останнім тістечком на тарілці, і його спинив гострий оклик матері: «Бог бачить тебе!» пронизливо-виразно сплив у пам'яті.
Удару не було. Занесена рука завмерла на півдорозі, Арон зробив дивний порух, ніби заслонявся, захищаючись від чогось згори. Його обличчя спотворилося від люті й страху водночас. Так тривало недовго, він отямився і знову підніс руку. Я мимоволі заплющив очі.