Втрачений символ [The Lost Symbol - uk]

«Я під кригою».

Крига біля водоспаду була тоншою через бурхливі потоки води, і Андрос досить легко пробив її, коли упав униз. І тепер його несла течія, а над ним нависала прозора стеля. Він шкрябав її нігтями, намагаючись проламати, але не мав опори. Гострий біль у плечі від пістолетної кулі став майже невідчутним, так само як і від пташиного дробу, бо їх поглинув страшний пульсуючий біль: його тіло терпло і поступово німіло.

Течія пришвидшувалася, і він боляче вдарився об крутий берег, неначе камінь, випущений з пращі. Все його тіло криком кричало, прагнучи кисню. Аж раптом він налетів на гілля дерева, що впало у воду. «Зараз або ніколи!» Андрос відчайдушно вхопився за гілку і, тримаючись за неї, поповз до поверхні, туди, де гілка стирчала з льоду. Пальцями він намацав прогалину незамерзлої води довкола гілки і смикнув за край, намагаючись розширити отвір. Раз, іще раз — і отвір розширився до кількох дюймів у поперечнику.

Прихилившись до гілки, Андрос закинув голову назад і ротом притулився до маленького отвору. Зимове повітря, що наповнило його легені, здалося йому теплим. Раптовий приплив кисню живив його надією. Впершись ногами у стовбур дерева, він потужно розпрямив плечі. Кригу довкола впалого дерева вже послабили й продірявили гілки та всілякі уламки, тому, коли він дужими ногами уперся в стовбур і напружив спину, його голова досить легко проламала кригу і з тріском виринула в зимову темряву. У легені Андроса хлинуло повітря. Залишаючись по плечі у воді, він відчайдушно замахав ногами, запрацював руками, підтягнувся — таки вибрався з води і безсило й захекано впав на гладеньку кригу.

Зірвавши з себе лижну маску, Андрос запхав її до кишені і поглянув догори, видивляючись Пітера Соломона. Але той був поза зором, за поворотом річки. Груди Андроса знову немов вогнем обпекло. Він обережно витягнув з води гілку і накрив отвір, через який вибрався на кригу. «До ранку отвір замерзне».

Похитуючись, він пошкутильгав до заростів. Почався снігопад. Андрос не знав, скільки біг, спотикаючись, крізь хащі, але врешті-решт вибрався на невеликий насип біля вузької дороги. Він замерзав і вже почав марити. Сніг падав білою стіною, як раптом він побачив на дорозі світло автомобільних фар. Андрос щосили замахав руками, і самотній пікап з вермонтськими номерами одразу ж зупинився. З нього вискочив немолодий чоловік у картатій шотландці.

— Мене... підстрелив мисливець... Мені потрібно до шпиталю!

Ані секунди не вагаючись, старий підсадив Андроса на пасажирське сидіння й увімкнув пічку.

— А де тут найближчий шпиталь?

Андрос уявлення не мав, але показав на південь.

— Наступний поворот. — «Ні до якого шпиталю ми не поїдемо».

Наступного дня старого з Вермонту оголосили в розшук як зниклого, але ніхто й гадки не мав, де саме на своєму шляху від Вермонту він щез у таку сильну заметіль. А ще нікому й на думку не спало пов'язати його зникнення з новиною, яка домінувала в усіх заголовках наступного дня, — про жахливе вбивство Ізабель Соломон.

Коли Андрос прокинувся, він побачив, що лежить у безлюдній кімнаті дешевого мотелю, забитого дошками до настання літнього сезону. Він пригадав, як вломився сюди, перев'язав рани розірваними простирадлами і зарився у купу затхлих ковдр на хиткому ліжку. Йому страшенно захотілося їсти. Дошкутильгавши до ванної кімнати, він побачив у раковині купку скривавлених дробинок і насилу пригадав, як виколупував їх з грудей. Піднявши погляд на брудне дзеркало, Андрос неохоче розв'язав бинти, щоб оглянути рану. Тверді м'язи грудей та живота вберегли його — не дали змоги пташиним дробинам проникнути в глиб, але його тіло, колись бездоганне, було тепер спотворене ранами. Єдина куля, якою в нього поцілив Пітер Соломон, вочевидь, пройшла навиліт крізь плече, залишивши невеличкий кривавий кратер.