Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
А наприкінці тижня навіть президент, виступаючи по телебаченню з якогось приводу, дозволив собі так, між іншим, фразу, мовляв будемо й надалі боротися з негативними явищами, які заважають нам будувати цивілізовану європейську державу.
І ніде, крім вузького кола людей, причетних до справ, про які йшлося, не можна було почути хоча б кілька слів про справжню суть цього гармидеру. Та воно й не дивно.
Адже все це зчинив невидимка.
XXXVIII. Момент істини (продовження)
Борис знав, що «синдром страуса» — це не його недуга, і навіть до того, як став кілером, не мав звички ховати голову в пісок. Якщо потрібно було пережити щось неприємне, він завжди прискорював події, адже однаково доведеться… Проте зараз він сидів на канапі, відкинувши голову, із заплющеними очима і… Ні, не те, щоб збирався з духом. Саме зараз він намагався відтягти цей момент. Тут не було на що наважуватися. Але хто б міг подумати, що випаде так прикипіти до цієї… напевно, все-таки дівчинки, адже жінку в ній розгледів не одразу.
Він наче схаменувся. Не варто спрямовувати думки в таке русло. Потрібно підводитися і йти до неї. Наталя, котра, навпаки, завжди намагалася відкладати неприємне до останнього, також, очевидно, сиділа зараз через стіну в думках аж ніяк не радісних. Настав той момент, коли чим швидше, тим краще.
Вона увійшла тихо й сіла скраєчку канапи. Борис не зміг у глибині душі приховати подиву. Випередила, оце так… Кам’яний вираз обличчя. Погляд в одну точку. Але це тривало недовго. Обернувшись до нього, вона спитала:
— Це що, також усе ти?
— Що саме? — не зрозумів Борис.
— Ну, всяке таке говорять у новинах, тепер уже центральних… На додачу до наших місцевих. Учора тільки про ґвалт навколо фінансів, а щойно казали про вбивство начальника міліції, і ще якийсь депутат зник.
Борис знизав плечима.
— Можливо, таке відлуння наших подій. Мене це вже не цікавить.
— Ну, звичайно… — голос її був якимось неприродним та чужим, — Ти вже все зробив, що хотів?
— Так, — відповів Борис.
Погляди їхні зустрілися.
— І що далі?
— Далі діятимемо так, як планували, — спокійно відповів він, дивлячись їй в очі.
— Хто планував? — Брови її скинулися у щирій незгоді.
— Так, як я казав раніше, — виправився Борис. — Ти сідаєш на поїзд і їдеш до Харкова на нове місце проживання. Зараз тут таке вариться, що їм усім, гадаю, не до нас. Так що можна виходити з підпілля. Навіть спецназівські пости зникли.
— Угу… — промовила Наталя, знову втупившись в точку на стіні. — Отже, ти мене покидаєш…
— Я вже казав тобі, — відповів Борис, намагаючись тримати спокій, — якби ти все про мене знала, сама б давно покинула. Не будемо про це. Я вважаю…
Вона говорила повільно, монотонно вимовляючи слова, а Борис відчував, як від цього посилюється головний біль, а всередині визріває щось таке, що…
— Наталю…
— Взагалі-то, мені не дивно… — наче сама для себе продовжувала бурмотіти вона, — адже такий світ… Просто компенсація надто щедра… як для базарної…
— Наталю! — Він підвівся. — Думай, що хочеш, а слухати таке я не можу. Якщо ти не припиниш, я піду просто зараз.
Сівши поруч, він таки обійняв її за плечі.
— Повір, іншого варіанту однаково немає. Давай не будемо прощатися ворогами. Мені боляче від цього. Я вже відчуваю, що перетворююся для тебе на ворога.
— Ні… — Вона задумливо похитала головою. — Ні. Ворогом ти для мене не залишишся, хоч і перекрутив усе моє життя хтозна-як. У мене таке враження, що я — взагалі вже не я… Є одна причина, з якої ти не можеш бути моїм ворогом…
— Яка ж це причина?
— Ну, це таке… — Вона махнула рукою. — Ти ж не кажеш мені, з якої причини мене кидаєш… І я тобі не скажу.
Борис бачив, як важко їй говорити, як усіма силами намагається вона придушити у собі те, що зараз здіймається у ній дедалі сильніше й сильніше, загрожуючи перетворитися на таку собі душевну віхолу. Тому, напевно, відчував гострий жаль до тієї, кому був змушений завдавати таких страждань.
Вона підвелася рвучко й рішуче.
— Я йду спати. Нікуди я не поїду. Завтра повертаюся у свою квартиру.
— Наталю!
Борис скочив мимоволі, але вона вже зачиняла за собою двері.
— Іди, не мучся. Ти вирішив? Нехай. Я також вирішила. Не хочу ніяких квартир і ніяких грошей. Я повертаюся до себе. І якщо зі мною щось зроблять, це буде на твоїй совісті. Хоча… вона, напевно, безрозмірна. Не варто її шкодувати. Ти знаєш? — вона наче наважилася. — А я передумала. Я тобі скажу. Скажу, чому ти не залишишся у моїй пам’яті ворогом. Адже твоїй совісті це не зашкодить. Знаєш чому? Батько моєї дитини не може бути моїм ворогом.