Тринадцять градусів на схід від Грінвіча

— Дійсно, не шелесне, — підтримав її Касян.

— А мені ця тиша не подобається, — спохмурнів Ролф.

— Чому? — здивувалась Інгрід.

— Не знаю. Страшнувато все навкруги і зловісне якесь.

— Признаюсь, у мене теж якийсь незрозумілий жах у грудях, мов шматок льоду. Я от сміюсь, а він не тане. Дуже боюсь моря.

— Боятися моря, красунечко, нічого. Пізно вже. Скоро на місці будемо. Перед вами Беллсунд, затока-дзвін. Тут колись знайшли дзвін з лодії Івана Старостіиа. Він прожив тут майже все життя і не боявся.

— Він був мужнім, а я… боягузка, — Інгрід трохи кокетувала.

— Бензин у баку кінчається, — зауважив Ролф. — Ходімо, Яне, зіллємо з бочки. Впораєшся зі штурвалом, Ін?

— О, так!.. Я тепер шкіпер, — вона вчепилась за колесо штурвала.

— Не забувай: ніс човна і темна стрілка компаса повинні стояти на одній лінії, — нагадав, виходячи з рубки, Касян.

— Добре, добре, вчителю… Чи як це? Єсть, капітане!

Чоловіки пішли на корму, дістали з-під брезента бочку, шланг, відро; коли бак знову був повний і Ролф закручував на ньому пробку, Касян помітив на горизонті чорну цятку. Вона випливла з-за гостроверхих гір і по крутій дузі рушила до моря. На очах розрослась в хмарку, а далі в чорний грозовий фронт. Тиша змінилася ревом, що наростав все дужче. З заходу ударив вітер. Могутній, злий, несамовитий, він зачепив «Крістіну», наче багром, і потягнув у глибину затопи. Інгрід перелякано закричала. Друзі кинулись до рубки. Касян став до штурвала і спробував виправити на вітер. З лихою бідою це йому вдалося зробити, проте і в такому положенні човен не в змозі був противитись ураганному шквалу. Їх зносило на північний схід із швидкістю кур'єрського поїзда, і скоро вони вже могли розгледіти протилежний скелястий берег затоки.

— Треба причалити! — крикнув у вухо Касяну Ролф.

— На друзки розіб'є!

Вода навкруги почорніла, взялась бурунами, вкрилась бульбашками, неначе закипала. Ніс човна почало закидати важкою хвилею. Вона все зростала попереду, піняві гребні вже неслись у повітрі, бились об снасті, у вітрове скло з такою силою, що здавалось ось-ось рознесуть на тріски і скло, і рубку. Стінки кабіни стогнали, тріщали, рипіли, а вітер тільки набирав силу. Здавалось, ще мить — і вутлий човник накриє горою води, він захлинеться і каменем піде на дно. Однак люті вали проходили один за одним, а «Крістіна» знову і знову незрозуміло як примудрялась злітати в небо і падати у прірву на їх крутих спинах, а тонути не збиралася.

Так вітер гнав човен ще півгодини, а може, і більше. Нікому і в голову не прийшло в цей час поглянути на годинник. Чоловіки з останніх сил боролися з водою, що загрожувала залити мотор. Вони по черзі ставали то до помпи, то до штурвалу. Перший час Інгрід забилась у куток. Плакала і голосно молилась, але невідомо чому лютий бог не бажав її слухати. Наплакавшись, вона витерла сльози і, схопивши до рук відро, взялася черпати з підлоги воду і виливати за борт. «Не хоче допомогти тобі бог, допомагай собі сама», — згадала вона рибальську примовку. Вийшла з рубки і заходилася черпати воду, що перекочувалась вже понад містками. Вітер рвав на ній штормовку, боляче хльоскав по обличчю мокрими нагаями, проте вона не відступала.