«Привид» не може втекти

— Їдьмо, їдьмо. Це в ваших інтересах.

Палій підвівся і, не оглядаючись, пішов до виходу. Наталя рушила за ним не одразу — якусь мить ще посиділа, вдаючи замішання, а потім, помацавши під курткою пістолет, пішла слідом за Палієм.

Біля виходу з міського парку їй здалося, що в боковій алеї майнула і зникла за деревами постать Савицького. Вона подумала, що в таку вирішальну мить їй привидівся не хто інший, а саме Костянтин Михайлович. Хоч як була впевнена в собі Наталя, але зараз вона пошкодувала, що немає поруч Савицького. Та одразу ж інші думки охопили її. Палій зупинив таксі. Треба було приймати рішення. І Наталя прийняла його. Трохи постояла на тротуарі, переступаючи з ноги на ногу, а потім рішуче попрямувала до машини.

— Май на увазі, за місто я не поїду, — тихо сказала вона.

— Не хвилюйтеся, — мовив Палій. — Ви повернетесь живі й здорові. Що ж до всього іншого, то ми знайдемо спільну мову.

Палій не називав адреси — казав шоферові, як їхати: прямо, праворуч, ліворуч… Наталя не втрачала орієнтації. Палій зупинив машину в провулку недалеко від міських залізничних кас. Розплачуючись за проїзд, нарочито недбало вийняв з кишені пачку грошей, але шоферові дав рубля і зачекав здачі.

Вийшовши з таксі, Палій безцеремонно взяв Наталю під руку і, остаточно знахабнівши, сказав поблажливим тоном:

— Не дрейф. Ти на цьому ділі ще можеш добряче заробити.

— Яким чином?

— Сама побачиш. Людина, яка на тебе чекає, грошовита. Але я тобі нічого не казав. Скумекала?

Вони пройшли ще з півкварталу, і Палій показав на парадні двері старого триповерхового будинку.

— Сюди.

Перш ніж увійти в будинок, Наталя озирнулася, і їй знову здалося, що на повороті — там, де провулок вигинався дугою, — майнула постать Савицького. «Якась мана», — подумала Наталя.

В просторому парадному працювало два маляри.

— Дівчино, котра година? — спитав один.

— За п’ять хвилин четверта, — зиркнувши на годинник, відповіла Наталя.

Підіймаючись по широких сходах, Наталя подумала, що збуваються найгірші припущення — її заманюють у пастку. Та одразу ж заспокоїлася. Нема чого боятись у великому населеному будинку, розташованому мало не в самому центрі міста.

Від просторої площадки третього поверху розходилися три відкриті коридори.

— Праворуч, — кинув Палій і легенько підштовхнув Наталю.

В кінці коридора він зупинився перед масивними високими дверима, двічі натиснув кнопку дзвінка і, не дочекавшись, коли їм відчинять, штовхнув двері. Вони були незамкнуті. В останню мить Наталя зупинилась, але Палій, схопивши її за руку, втягнув у передпокій, зачинив двері, замкнув на ключ.

— Нащо ти замикаєш? Негайно відімкни, а то я закричу!

Палій сунув руку в кишеню, вийняв ніж, клацнув пружиною.

— Бачила? — піднісши ножа до Наталиного обличчя, просичав він. — Я тобі так закричу, що потім і пошепки розмовляти не зможеш. Скумекала?