Безсоння
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4457-0
- Переводчик: К. Г. Борисенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Безсоння». Краткое содержание книги:
Популярні твори Стівена Кінга видають багатьма мовами — і перед вами український переклад роману «Безсоння».
Коли раптом приходить безсоння, здається, це скоро минеться. Та воно триває й триває, змушує страждати, розпалює лють і огортає туманом думки. Безсонні ночі сповнені кривавими видіннями, що дуже нагадують реальність. Для Ральфа Робертса це стало справжнім кошмаром, і він впевнений: ще трохи, і розум покине його…
— Так, мем. І згадай: кілька хвилин тому ти сказала щось більш цікаве. Ти сказала, що почала бачити Дженет якось кумедно. І лячно. Ти не можеш згадати, що саме сказала перед самим їхнім відходом, але ти чудово пам’ятаєш, що саме відчувала. Ти бачиш іншу частину світу — протилежну частину світу. Форми навколо речей, форми всередині них, звуки без звуків. Я називаю це світом аур, і саме це спостерігаєш ти. Так, Луїзо?
Вона мовчки дивилася на нього, потім сховала обличчя в долонях.
— Я гадала, що втрачаю розум, — сказала вона, а потім повторила знову: — О, Ральфе, я гадала, що втрачаю розум.
Ральф пригорнув Луїзу, потім відпустив і підняв пальцем її обличчя за підборіддя.
— Тільки не треба більше сліз, — сказав він. — У мене немає другої хусточки.
— Не треба більше сліз, — погодилася жінка, але очі її знову зрадницьки заблищали. — Ральфе, якби ти тільки знав, як це було жахливо…
— Я знаю.
Вона сліпуче посміхнулася:
— Так… Гадаю, тобі відомо.
— Те, що змусило цього ідіота Літчфілда вирішити, що ти втрачаєш розум, — швидше за все, він подумав про хворобу Альцгеймера, — не просто безсоння, а безсоння, супроводжуване чимось іще, чимось, що він сприйняв за галюцинації. Правильно?
— Напевно, тільки мені він нічого не сказав. Коли я розповідала йому про речі, які я бачу, — барви і все інше, — він здавався таким співчутливим.
— Звісно, а як тільки ти вийшла за двері, він одразу зателефонував твоєму синові й сказав, щоб той терміново приїжджав у Деррі й робив що-небудь зі своєю старенькою матусею, яка починає бачити людей, що розгулюють у різнобарвних «конвертах» з довгими «мотузочками», які тягнуться вгору від їхніх маківок.
— Ти теж це бачиш, Ральфе? Ти теж усе це бачиш!
— Теж, — відповів він і розсміявся. Сміх пролунав безумно, але Ральф не здивувався. Були тисячі речей, про які він хотів у неї запитати; здавалося, він божеволів із нетерпіння. Виникло й дещо інше, настільки несподіване, що спершу він навіть не зумів визначити, що ж це таке: збудження. Не просто бажання, а саме збудження.
Луїза знову плакала. Сльози її були кольору серпанку, що стелиться над поверхнею тихого озера, і від сльозинок ішов димок, коли вони скочувалися по щоках.
— Ральфе… Це… Це… О Боже!
— Грандіозніше, ніж Майкл Джексон, правда?
Вона тихо розсміялася:
— Ну… Можливо.
— Є назва тому, що відбувається з нами, Луїзо, і це не безсоння, і не божевілля, і не хвороба Альцгеймера. Це гіперреальність.
— Гіперреальність, — пробурмотіла вона. — Боже, яка екзотична назва!
— Так. Мені розповів про це фармацевт з аптеки «Райт-Ейд» на прізвище Вайзер. Джо Вайзер. От тільки в цьому понятті більше сенсу, ніж він гадає. Більше, ніж можуть здогадатися всі розсудливі недоумки.
— Так, як телепатія… Якщо тільки це відбувається насправді, ось у чому проблема. Ральфе, а ми при своєму розумі?
— Твоя невістка взяла сережки?
— Я… Не… Вона… Так. — Луїза випрямилася. — Так, вона взяла їх.
— Поза всякими сумнівами?
— Так.
— Тоді ти відповіла на своє запитання. Ми при здоровому розумі… Але, гадаю, ти помиляєшся щодо телепатії. Ми ж читаємо не думки, а аури. Послухай, Луїзо, мені потрібно багато про що розпитати тебе, але наразі я хочу знати лише одне. Ти бачила… — Раптом Ральф замовк, міркуючи, чи справді він хоче сказати те, що крутиться в нього на язиці.
— Бачила що?
— Гаразд. Це пролунає безумніше від усього, що ти розказала, але я не збожеволів. Ти мені віриш? А я ось ні.
— Я вірю тобі, — просто відповіла жінка, і Ральф відчув, як важкий камінь упав у нього з грудей. Луїза казала правду. У цьому він не сумнівався: її віра сяяла навколо неї.
— Тоді слухай. Відтоді, як з тобою почало відбуватися все це, чи не бачила ти людей, які мають такий вигляд, начебто не належать Гарріс-авеню? Людей, які мають такий вигляд, начебто вони взагалі не належать до звичайного світу?
Луїза дивилася на нього, не розуміючи.
— Вони лисі, дуже низенькі, носять білі халати й дуже скидаються на прибульців із космосу, якими їх зображують у бульварних газетках, що продаються в «Червоному яблуку». Ти не бачила їх, коли переживала одну з атак гіперреальності?
— Ні, жодного.
Ральф розчаровано стукнув кулаком по коліну, подумав, а тоді знову подивився на Луїзу.
— У понеділок уранці, — сказав він. — Перед тим, як до будинку місіс Лочер з’явилися поліцейські… Ти бачила мене?
Дуже повільно Луїза кивнула головою. Її аура злегка потемніла, а по діагоналі замигтіли тоненькі, як голки, червоні спіралі.