Володар драконів

Бен нарешті побачив професора і його сім’ю, що протискувалися разом із ламою до драконів. Гіневер сиділа на плечах у матері і махала рукою. Бен зніяковіло помахав у відповідь.

— Ласкаво просимо! — гукнув Барнабас Візенгрунд. — Яка ж це радість, що ви знову тут! — Від хвилювання він мало не спіткнувся об двох малих ченців, які самозабутньо посміхалися Лунгу. Лама шепнув їм щось, і вони почали ретельно розчищати драконам шлях до дюкхангу. Барнабас Візенгрунд обійняв за шию Лунга, потиснув Сірчаній шкурці волохату лапу і широко посміхнувся вгору до Бена.

— Ну як, Володарю драконів? — крикнув він, перекриваючи гомін голосів навколо. — Я вгадав? Все вдалося, чи не так? Ви перемогли Кропивника, золотого дракона?

Бен кивнув. Від хвилювання він не міг вимовити ані слова. Малі ченці, старший з яких був, напевно, наполовину молодший за Бена, влаштували у натовпі прохід для дракона, і сам лама повів їх нагору широкими сходами дюкхангу. Майя з полегшенням ступила у прохолодну темряву. Лама сказав ще кілька слів присутнім ченцям, і всі раптово притихли у місячному сяйві. Потім він зачинив за драконами важкі двері і з посмішкою звернувся до них.

— Два дракони одразу! — переклав професор. — Скільки ж щастя це обіцяє нашому монастирю і долині! Чи так все сталося, як було передбачено? Чи справді повернення Володаря драконів повернуло нам самих драконів?

Бен спустився зі спини Лунга і зі збентеженим виглядом став поруч із професором.

— Так, я гадаю, дракони тепер повернуться, — сказав він. — Кропивник зник. Назавжди.

Барнабас Візенгрунд схопив його руку і міцно стиснув її. Гіневер посміхалася йому. Бен не міг пригадати, щоб він коли-небудь у житті почувався таким щасливим — і таким збентеженим.

— Але… це зробили всі ми разом, — вичавив він із себе.

— Слиною кобольдів і полум’ям драконів! — додала Сірчана шкурка, зісковзуючи зі спини Лунга. — Хитрістю гомункулуса, розумом людини і за допомоги гнома — вона, що правда, була мимовільною.

— Схоже, ви маєте про що розповісти, — сказала Віта Візенгрунд. Бен кивнув:

— Ще й як!

— Що ж, тоді… — Барнабас Візенгрунд потер руки, обмінявся кількома словами з ламою і знову обернувся до драконів. — Люди, які тут живуть, — сказав він, — обожнюють цікаві історії. Як ви гадаєте, чи знайдеться у вас час, перш ніж Лунг вирушить у зворотний шлях, розповісти їм, як усе було? Вони були б щасливі.

Дракони перезирнулися і кивнули.

— Хочете спершу відпочити? — запитав Барнабас Візенгрунд. — Хоче хтось поїсти і попити?

— Було б непогано, — в один голос озвалися Сірчана шкурка і Бур-бур-чан.

Кобольдам принесли поїсти. Бен теж ум’яв цілу гору рису і дві плитки шоколаду, які принесла йому Гіневер. Тепер, коли всі жахіття були позаду, він знову відчув апетит.

Дракони розляглися у дальньому кутку молитовного залу на дерев’яній підлозі, і Лунг поклав голову на спину Майї. У сяйві тисячі лампадок, що освітлювали залу, вони, здавалося, зійшли з картини на стіні. Коли лама відчинив двері, ченці ринули до приміщення, але, завбачивши драконів, застигли між колонами, як вкопані.