Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Просто важко собі уявити, що обоє вони — і Рольф, і Катаріна — ще при Кольшредерові, років дванадцять чи, може, й десять тому, ходили до церкви — милі, молоді хлопець і дівчина, з молитовником під пахвою, і це за часів, коли Кольшредер ще гостріше, ніж нині, нападав на моральний занепад. Їм байдужісінько до того, що тепер Кольшредер став жертвою цього морального занепаду й сам. Те, що він спить із тією Тертою, вони вважають цілком закономірним явищем, але закономірним із зовсім інших причин, ніж вважають селяни, які все це приписують природному потягу. І коли молоді дівчатка, просячи щось у Кольшредер а — парафіяльну залу для танців, кінофільму чи, може, й для дискусії,— йдуть до нього й без усяких церемоній «дають (хто — трохи більше, хто — менше) на себе подивитись», дещо йому, сказати б, «пропонують», часом навіть на очах у тої ж таки Терти, Рольф із Катаріною не вбачають у цьому нічого ганебного, для них це просто питання смаку. Ні в нього, ні  в неї такі явища не викликають відрази, хоч вони й не вважають, що то щось природне. Ці явища, на їхню думку,— породження системи, вони відповідають створеному нею типу людини й не мають нічого спільного з «природою». Це, заявляють вони, цілком своєрідна форма пригноблення, ознака занепаду, загнивання й аж радіють, що занепад виявляється в таких феноменах. Навіть більше, вони передрікають таке й своєму милому пасторові Роїклеру, тільки він, мовляв, не віддаватиметься цій міщанській розбещеності на службі божій, а покине її. Роїклер, мовляв, також жертва системи, і йому буде важко, це й по ньому видно, особливо коли він має справу з жінками та дівчатами,— засмучений, скривджений, знічений, принишклий. Роїклер їм, певна річ, подобається, і вони залюбки допомогли б йому, навіть знайшли б для нього милу дівчину чи молодичку, з якою він, зрештою, міг би й ушитись. Вони теж вважають, що назвати Кольшредера «людяним» не можна, навпаки, він, на їхню думку, представляє і реалізує за класичним зразком необмежену жорстокість системи. Ця жорстокість виявляється в тому, що людину позбавляють певних прав, і то в правовій державі, що має власне судочинство, у демократичній (ха-ха!) країні. Як-не-як, Кольшредер склав обітницю целібату, але потім йому попустили оту Герту, попустили оті дивні грища з дівчатками, терпіли все це, двічі, навіть безліч разів принижуючи його, адже проти нього будь-коли можна мобілізувати подвійне право — церковне і, в разі потреби, світське; бо якщо ті дівчатка справді йому щось «пропонували», то це всякчас можна кваліфікувати як «розпусні дії щодо залежних осіб», і так учинили б із будь-яким «лівим» учителем, що йому котрась з учениць показала пилку.

І все ж у них зосталось іще побоювання, зосталася ще втіха, породжена цим побоюванням: перед Сабіною і Кете про Кольшредера мова ніколи не заходить; не заходить вона й про Роїклера, до якого вони ставляться страшенно приязно — Рольф дає лад його машині, приводить до сучасного вигляду його помешкання, тобто пасторський будинок, усі дванадцять кімнат, вісім з яких завжди стоять порожні (вони це називають «хабарем у вигляді вільної житлової площі, коли врахувати, яка квартирна плата в околиці»). Вразливу людину а Роїклер, на противагу Кольшредерові, саме такий це мало б довести до божевілля: вісім порожніх кімнат у домі, тоді як довкола, хоч інформація про це в нього досить поверхова, люди платять за житло такі гроші! Ті порожні, повністю вмебльовані кімнати (серед них одна єпископська, за минулі шістнадцять років у ній один раз тільки перевдягався, навіть не ночував, котрийсь із єпископів), ті кімнати-пустки, що їх Роїклер не має права здати в найми, ба навіть не може пустити когось пожити в них безплатно, вони називають «шантажуванням через стандартизований канон, який виражається в цілком безглуздому марнотратстві». Роїклер-бо залюбки відвів би їм кілька кімнат, однак не має на це права; він має право тільки віддати їм оту халабуду на три з половиною кімнати, всього п'яту частину тих квадратних метрів, що в нього гуляють. «Такого нігілізму,— каже Рольф,— не дозволить собі жоден нігіліст».