Вибрані твори

...Як Олена Теліга сама передбачила, був це «осінній день прозорий», коли з чоловіком Михайлом, її надійною аж до самої смерті опорою, й друзями повернулась до свого раненого міста. «Сонцем — міг їм дійсно здаватись — кожний кущ і камінь у ці хвилини гострі і щасливі». Поверталась через вісімнадцять років після того, як дівчинкою-підлітком, ще мало свідомою національно, втікала з матір’ю та братом на еміграцію.

Повернувшись, принесе із собою виповнений сторицею той талант свободи, що був даний їй як політичній емігрантці.

Прозорими словами висловлює останню ціль своєї і своїх друзів дороги до Києва: «Ми не йдемо накидати згори нову ідею чужому середовищу, лише зближаємось зі своїм народом, щоб спільними силами великим вогнем любові розпалити знову ті самі почування, які ніколи не згасали, почуття національної спільноти та гострої окремішності».

Зустріне вже у Києві своїх.

З радісним— «А, нарешті, приїхали!» — відчиняє прибулим двері в помешканні чи скоріше навіть «цитаделі» Культурної Референтури Організації, навул. Ко-роленка, 45, молоденький закарпатський поет Іван Ірлявський, відтепер один з її близьких співробітників. Кілька місяців згодом приймуть вони вінець тієї самої долі.

Зустріч обертається в дружній «бенкет» з виміною перших і тому таких гострих і непомильних спостережень. Відкоркована пляшка вина, що її Теліга зберігала для цієї хвилини ще з Кракова, і тости, які розсипають щастя і оптимізм, за «наш остаточний тріумф»!..

Ще раз звучатимуть такі ж гучні та бадьорі їхні тости на зустрічі нового, 1942 року, в Києві і до того ж в ресторації «Київ», але радість вже буде тут затьмарена, бо на це вимріяне свято не зможуть прибути деякі спільні друзі — почав «діяти» окупант.

Мешкання Культурної Референтури — заставлене параванами, здавна занедбане, з різного походження і віку меблями, та вже із захованою потайки одним з його нових молодих господарів зброєю — перше пристановище Теліги, згодом вони переїдуть на своє власне мешкання, зрештою таке саме голодне, холодне, темне, де температура опускатиметься до зера, виключатимуть електричний струм, замерзатиме у водопроводі вода... Третє й останнє їхнє приміщення — найміцніше з усіх: це каземати ґестапо — одідичені ґестапом від НКВД не тільки правом меча, але й однієї «моралі».