Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
— Така сучасна війна, — сказав він. — Бачите, куди добираються? Спробуйте захистити таку магістраль, якби вона була не під землею.
— Коли б тільки вони вам вентиляції не пошкодили, — сказав я.
Недалеко від станції знаходились величезні горловини вентиляційних шахт. Одними з них повітря надходило глибоко під землю, а другими виходило з тунелю на поверхню, їх так вдало замаскували від авіації, що горловини ті можна було побачити лише зблизька, та й то тільки той розглядів би їх, хто знав про їх існування.
Ми пройшли до тих горловин, оглядаючи все довкола. Стояв ясний день, над нами щебетали пташки, прилітаючи до мальовничого ліска, шо розкинувся попереду. Поблизу того ліска розташувалося невелике селище.
Ми пройшли вже половину дороги між підіймальною станцією і вентиляційними горловинами, коли раптом щось сильно штовхнуло мене й повалило на землю.
Почувся якийсь шум і свист. Навколо відразу вилягла трава.
Я хотів підвестися, але тільки-но підіймав голову, як сильний вітер примушував мене щільно притискуватися до землі.
Самборський упав поруч мене і теж намагався підвестися, але без успіху. Я бачив його здивоване й трохи перелякане обличчя. Таким принаймні воно. пригадується мені зараз. Я, певне, теж виглядав не краще, а може, й гірше.
Майнула думка, що це — несподіваний смерч, і серце стислося від жаху. Та роздумувати було ніколи. Трохи підвівши голову та глянувши навколо, я встиг помітити, що зграю пташок, що лише хвилину тому пролітала над нами, пронесло назад і втягло в горловину вентиляційної шахти. Глянув на лісок і селище, бо відтіля чувся якийсь гуркіт, і побачив, що лісок виліг, наче висока трава в полі під час бурі, а в повітрі летіло листя й гілля. Над селищем злітали дахи, що їх зривав порив несподіваного урагану. З гуркотом повалилися труби вентиляційної шахти, і їх уламки поглинула прірва. Хмари, що були на обрії, з неймовірною швидкістю наближалися в наш бік.
Минуло кілька хвилин, і раптом запанував спокій. Але він тривав недовго. На найближчому майдані завирував смерч, небо швидко хмурніло. Ставало важко дихати.
Самборський схопився на ноги. Я зробив те ж саме і побачив, що назустріч нам біжить Кротов, витираючи скривавлену голову.
— Що трапилось? — спитав Самборський. — Ви поранені?
— Катастрофа! — крикнув Кротов, не звертаючи уваги на розбиту голову. — Повітря прорвалося в тунель!
Я вже й сам про це догадувався і з жахом подумав про наслідки. Крім того, що руїнницька сила колосальної маси повітря завдала шкоди тут, на поверхні, вона могла, — і це головне, — призвести до катастрофи з підземними поїздами, які на величезній швидкості несподівано зустріли могутній повітряний потік.
— Негайно радируйте до Іркутська, — наказав Самборський, — і поспішайте в тунель. Зараз викликаю санітарну й рятівну служби.
І, не слухаючи відповіді, побіг до підіймальної станції, з якої ураганом зірвало дах. За ним поспішив Кротов, витираючи хусточкою кров з голови. Обидва забули про все, крім своїх обов’язків. Я не відставав від них.
Вже на самому вокзалі, що через нього, власне, пройшло повітря, яке прорвалося в тунель, ми побачили чимало руїн і кілька десятків легкопоранених людей. Смертельних випадків не трапилося жодного, мабуть, тому, що й людей тут якраз було мало і все повітря йшло в тунель, а в приміщенні вокзалу не спостерігалося навіть такого колосального забурення, як на поверхні.
Значно гірше мало бути в тунелі. В цьому районі ділянка між автоматичними шлюзами-заслінками, що блискавично з допомогою могутніх механізмів підіймалися і спускалися, пропускаючи поїзди, займала майже півтори тисячі кілометрів. Це становило понад двісті мільйонів кубометрів порожняви. Повітря могутнім потоком ринуло в підземелля, і перші поїзди, які зустрілися на його шляху, так загальмували свій рух, що передні вагони з гуркотом розбивалися один об одний.
З диспетчерських пунктів служби руху сповіщали про пожежу на двох поїздах. Не менше десяти поїздів зазнали серйозної аварії із значним числом жертв. З сусідніх підземних вокзалів вирушали санітари.
Кілька годин забрало очищення шляху від пошкоджених поїздів та втягування їх у підземні вокзали на запасні колії. Правда, робітники, що працювали тут, тепер не потребували спеціальних масок, бо повітря було досить, і це полегшувало роботу.
З підземного вокзалу я подзвонив телефоном на Горішнє озеро і спитав Аркадія Михайловича. Професора там не було. На плантації ураган теж дався взнаки, але на особливі збитки гам не скаржилися. Та я не став слухати пояснень про це. Мене турбувало, де подівся професор Довгалюк На плантацію він не повертався, значить, ураган захопив його в приміщенні підземного вокзалу або по дорозі на Горішнє озеро.