Емілі з Місячного Серпа
- Автор: Монтгомери Люси Мод
- Серия: Emily of New Moon #1
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Свічадо
- ISBN: 978-966-395-319-9
- Переводчик: Олег Бурячківський
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Емілі з Місячного Серпа». Краткое содержание книги:
Три дні стан Емілі не викликав особливої тривоги. Адже кір є недугою, що нею «мусять» перехворіти всі діти. Тітка Елізабет сумлінно доглядала небогу і спала на софі, котру веліла перенести до дівчачого покою.
Незважаючи на те, а може, саме тому, як думала тітка Елізабет, Емілі поступово ставало гірше й гірше, на п’ятий же день погіршення набуло небезпечного характеру. Гарячка посилювалася, дитина почала марити. Доктор Барнлі був серйозно занепокоєний, вергав громи, хоч ніхто ні в чому не завинив, приписав якісь нові ліки.
— Я мушу їхати до Шарлоттетауна, — повідомив лікар, — викликають до хворого з запаленням легень. Тяжка форма! Повернуся ввечері. Емілі дуже неспокійна. Мабуть, реакція на сильну гарячку. А що за маячню вона верзе про якусь Велительку Вітрів?
— Хіба я знаю? — з тривогою відказала тітка Елізабет. — Вона безупину верзе щось подібне, навіть коли є цілком здоровою. Аллане, скажи мені — це дуже небезпечно?
— Кір такого роду часто буває небезпечним. Не подобаються мені деякі симптоми: от, висип має бути вже помітним, а тим часом на тілі жодної плямки, жодного сліду. І температура є надто високою… Втім, рано заламувати руки. Якби я вважав, що Емілі загрожують серйозні ускладнення, то не їхав би до міста. Бережи її від будь-яких хвилювань, старайся задовольняти всі її примхи — таки не подобається мені це маячіння. Вона справляє враження чимось приголомшеної, чимось дуже пригнобленої… Чи мала вона останнім часом на серці якийсь тягар?
— Не знаю, не помічала нічого такого, — відповіла тітка Елізабет. І раптом з гіркотою усвідомила: вона взагалі небагато знає про те, що діється в душі племінниці. Та Емілі й не звірилася б їй у своїх почуттях, надіях і прагненнях.
— Емілі, скажи, що тебе мучить? — лагідно спитав доктор Барнлі. Й обережно взяв її тремку, вологу руку.
Емілі поглянула на нього дикими, палючими очима.
— Вона не могла це вчинити… Не могла це вчинити…
— Авжеж, не могла, — недбало погодився доктор. — Не журись: вона цього не зробила.
І самими очима телеграфував Елізабет: «Що це означає?» — однак Елізабет лише похитала головою — мовляв, не розумію.
— Про кого ти говориш, люба? — спитала тітка. То вперше вона звернулася до небоги «люба».
Та Емілі вже непокоїлася іншим:
— Криниця братів Лі стоїть розкрита. Хтось може туди впасти. Чому пан Лі не заб’є її дошками?
Доктор Барнлі залишив Емілі з Елізабет, яка силкувалася заспокоїти її, принаймні щодо криниці, а сам вирушив до Білого Хреста.
Однак перед тим лице в лице зіткнувся з Перрі.
— Як почувається Емілі? — спитав хлопець, на бігу хапаючи доктора за рукав.
— Не докучай мені, я поспішаю, — пробурчав лікар у відповідь.
— Ви скажете, як почувається Емілі, або я вчеплюся у ваше вбрання — та так, що від нього залишаться самі клапті, — пригрозив Перрі з глухою затятістю в голосі. — 3 тих підстаркуватих панянок не можна видобути жодного путнього слова. Ви мусите мені сказати…
— Емілі хвора, але не думаю, що зараз є підстави для серйозних побоювань, — проказав доктор і вивільнився з хлопцевих рук.
— Ви мусите поставити її на ноги. Якщо з нею трапиться лихо, то я кинусь в озеро. Щоб ви знали! — застеріг Перрі.
Цілу ніч він просидів, стиснувши кулаки, — наче пильнував Емілі на відстані, оберігав її від незримої небезпеки.
Елізабет Муррей гляділа Емілі до другої години ночі, після чого її змінила Лаура.
— Трохи заспокоїлася, — мовила сестрі тітка Елізабет. — Хотіла б я знати, що її точить. А щось таки точить — це поза сумнівом. Тут не звичайне маячіння. Все повторює жалісним, благальним голосом: «Вона не могла вчинити цього, не могла, це неможливо». Цікаво, про що вона марить, про кого? Ах, Лауро, пам’ятаєш той день, коли я перечитала її листи? Як ти гадаєш — може, вона має на думці мене?
Лаура похитала головою: ще ніколи вона не бачила сестру такою схвильованою.
— Якщо це дитя не одужає… — мовила тітка Елізабет. І, не скінчивши речення, вийшла з покою.
Лаура сіла край ліжка. Виглядала блідою, бо не спала вже третю ніч. Вона любила Емілі як власну дитину, і лютий страх не полишав її ні на мить. Сиділа й молилася, ледь ворушачи губами. Емілі ж поринула в неспокійний сон, який тривав до світанку.
Зненацька вона розплющила очі й зупинила погляд на тітці Лаурі.
— Я бачу її, вона йде полями, — промовила голосно й чітко. — Іде, радіючи, думає про своє малятко… Ой, зупиніть її, зупиніть її! Вона не бачить криниці… темно ж, як темно! Ой, зараз вона впаде… Упала!