Відьма

«Авжеж, так воно і буває, — подумав Стів. — Але ти можеш його відпустити. Спочатку трохи болітиме, але твоє життя триватиме далі. Наступного літа в тебе вже, можливо, буде новий бойфренд, а Тайлер перетвориться хіба що на болючий спогад, який поступово зникне».

— Я просто цього не розумію, — схлипнула Лорі, витираючи рукавом сльози з очей.

Стів відчув, як у кімнаті несподівано виник ніби спрямований на нього електричний заряд. Настав час, коли він мусив запитати в неї, чи не помічала вона чогось дивного в поведінці Тайлера… чогось такого, що могло б пояснити його несподіване самогубство. Він розумів, що вона чекала цього від нього, і що, мабуть, Лорі була ображена тим, що він не запитав її про це. Але Стів не міг. Цей фарс мав бути розіграний пізніше, не перед обличчям Тайлера.

— І я теж, Лорі, — нарешті сказав він, тремтячи.

А потім прибули й усі інші. Смерть Тайлера вибухнула бомбою — у спільноті Блек-Спрінга і за межами міста. Того ранку незвична, ні на що не схожа напруга ніби рикошетом відбивалася від стін задньої кімнати «Тихого чоловіка». Вона підіймалася вище за спільну солідарність у горі, її породило лобове зіткнення великої кількості жителів Блек-Спрінга з великою кількістю людей з-за меж міста — людей, які знали Тейлора, і людей, які його не знали. Навіть Тайлерові улюблені життєствердні композиції «Owl City», що програвалися фоном, не могли послабити напругу. Здавалося, що цього ранку міський кордон проліг безпосередньо крізь цю таверну, і люди, які перебували по один його бік, цуралися тих, що були з іншого боку. Жителі міста видавалися промерзлими до самих кісток. Катаріна торкнулася Тайлера. Над ним було відьмине прокляття. Цей кордон був настільки тонким, що родичі Тайлера, друзі зі школи, члени спортивної команди та вчителі з інших місць його не помітили, хоча вервечка людей, що човгали з головної зали до кімнати з домовиною, а потім повз неї, рухалася дещо прискорено і не наближалась до охолоджувального ліжка ближче, ніж на метр. Жителі міста на Тайлера майже не дивилися, вони лише клали на себе хрест або робили жести захисту від злого ока. І коли виходили крізь задню кімнату «Тихого чоловіка», вочевидь відчували глибоке полегшення. Це мало настільки абсурдний вигляд, що Стів відчув огиду. Якби Тайлер не був у місті настільки популярним, більшість із цих людей не змогла б навіть знайти в собі мужність, щоб прийти і попрощатися з ним.