Зелена миля

— На Іскруна він уже не сяде.

Я озирнувся на нього, здивований і трохи наляканий тихою впевненістю, яку почув у його тоні.

— Що ти маєш на увазі?

— Те й маю, що він глитнув ту гидоту, замість виплюнути, як раніше, не просто так. Це може забрати цілий тиждень — надто вже він великий і кремезний, — але зуб даю, що піде швидше. Хтось із нас робитиме обхід і знайде його на ліжку, холодного, мов камінь.

Я гадав, що вже відлив до кінця, але від почутого по спині пробіг холодок, і назовні вихлюпнулося ще трохи сечі. Защібаючи ширіньку, я подумав, що в Бруталових словах є сенс. І сподівався, що правда на його боці. Джон Коффі зовсім не заслуговував на смерть, якщо я не помилявся у своїх міркуваннях щодо дівчаток Деттерик. Але якщо він усе-таки помре, то я б не хотів, щоб загибель до нього прийшла від моєї руки. Я не був певен, що зможу цю руку підняти, якщо до цього дійде.

— Їдьмо, — пробурмотів Гаррі з темряви. — Ми запізнюємось. Давайте вже закінчимо з цим.

Поки верталися до машини, я усвідомив, що ми лишили Джона зовсім самого — дурість рівня Персі Ветмора. Я думав, що його вже нема в кузові; що він виплюнув жуків одразу, як побачив, що його не охороняють більше, і втік «на території», як Гек і Джим по Великій Бруднючці[69]. І все, що нам залишиться, — ковдра, яку він скинув із плечей.

Але він був на місці. Досі сидів, притулившись спиною до кабіни, спираючись ліктями на коліна. На звук наших кроків він підвів погляд і спробував усміхнутися. Усмішка на мить затрималася на його виснаженому обличчі, та й згасла.

— Як ти, Великий Джоне? — спитав Брутал, залазячи в кузов і собі підіймаючи ковдру.

— Добре, начальнику, — мляво відповів Джон. — Все гаразд.

Брутал поплескав його по коліну.

— Скоро повернемось. А коли все приведемо до ладу, знаєш що? Я скажу, щоб тобі принесли велику-велику чашку гарячої кави. З цукром і вершками.

Певна річ, подумав я, обходячи кабіну з пасажирського боку й залазячи на сидіння. Якщо нас не заарештують і самих не швиргонуть за ґрати.

Але з цією думкою я жив відтоді, як ми закинули Персі в гамівну кімнату, і не можу сказати, що вона турбувала мене аж так сильно, щоб я заснути не міг. Тому задрімав, і снилася мені Голгофа. Грім на заході та якісь пахощі, може, ялівцю. Брутал, Гаррі, Дін і я стояли в туніках і бляшаних шоломах, наче у фільмі Сесіла Б. Демілля. Мабуть, ми були центуріонами. На горі було три хрести, обабіч Джона Коффі на них висіли Персі Ветмор та Едуард Делакруа. Я опустив погляд на свою руку й побачив, що тримаю в ній закривавлений молоток.

«Поле, ми повинні зняти його звідти! — закричав Брутал. — Ми повинні його зняти!»

Та тільки ми не могли, бо драбину забрали. Я розтулив рота, щоб сказати про це Бруталові, але тієї миті вантажівку струсонуло від потрапляння в яму, і я прокинувся. Ми заїжджали задом у те місце, де Гаррі переховував машину раніше того довжелезного дня, який, здавалося, розпочався ще на зорі появи всесвіту.