Божі воїни
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #2
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 966-365-101-6
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Божі воїни». Краткое содержание книги:
«Божі воїни» — друга книга трилогії про Рейневана, продовження роману «Вежа блазнів».
Спекотного літа 1427 запах крові стояв у Празі. Папська булла перетворилася на вогонь та меч для гуситів, які, назвавши себе божими вошами, стали на криваву стежку війни. Релігійна війна в центрі Європи залишає по собі згарища й купи трупів. І звісно, не обминає Рейневана, сміливого воїна, але безталанного коханця. Майстер потрапляти в халепи та скрутні ситуації, Рейневан все-таки виходить сухим з води — волею провидіння та завдяки допомозі товаришів. Разом із Божими воїнами він веде боротьбу за істинну віру, мститься за кривди та несправедливість. І нарешті знаходить справжнє кохання…
— Те, що ти сказав, — він відвернувся, — я розглядаю як слово шляхтича. Знай, що я їду до Зембиць. Ти здогадуєшся, з якою метою. Я їду до Зембиць виконати обов’язок. Я виконаю його, хай мені допоможе дідько. Але якби я випадково не зумів… Якби мені не пощастило… Тоді я ловлю тебе на слові, Белява. На verbum nobile[176].
— Клянуся, — Рейневан розтер занімілі зап’ястя. — Тут, перед лицем цих віковічних гір, клянуся, що мучителі і вбивці Аделі не будуть спати спокійно і насолоджуватися безкарністю. Клянуся, що Ян Зембицький, перш ніж сконає, знатиме, за що вмирає. Я даю клятву і виконаю її, навіть якби мені довелося продати душу дияволу.
— Амінь. Бувай, Рейнмаре фон Беляу.
— Бувай, Гельфраде фон Стерча.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Він чекав на них у Мокшешові — селі, розташованому десь зо півмилі за Свебодзіцами, при тракті, що вів до Свидниці. Довго чекати не довелося. Лицарі, які ескортували його вчора, видно, виїхали зі Свебодзіц раннього ранку, і коли він побачив, як вони над’їжджають трактом, у мокшешовському костелі все ще тривала недільна меса, пробощ був, здавалося, на postcommunio[177].
Коли вони його помітили, то остовпіли, зупинили коней. Рейневан мав час їх роздивитися. Спровокований конфлікт з Інквізицією, хоч, вочевидячки, швидко владнався, залишив сліди. Прідланц мав підбите око. У Куна їхав із перев’язаним чолом. Ніс Лібенталя, мабуть, зламаний, був червоно-синій і так спух, що шкода було навіть дивитися.
Саме Лібенталь перший отямився від остовпіння. І відреагу-вав. Саме так, як і очікував Рейневан. Зіскочив із сідла і кинувся на нього з ревінням
— Облиш, Вільрих!
— Уб’ю гада!
Рейневан лише затулявся від ударів кулаків, відступав, прикриваючи голову. Він навіть не намагався заговорити. Попри те — абсолютно випадково — його зап’ястя якось зачепило спухлий ніс лицаря. Лібенталь завив, упав на коліна і голублячим рухом затулив обличчя обома долонями. До Рейневана ж доскочили Строчіл і Прідланц, схопили його за плечі. Кун, переконаний, що
Рейневан захоче бити Лібенталя, який стояв на колінах, закрив його власним тілом.
— Панове… — видушив із себе Рейнєван. — Навіщо це насилля… Адже я вернувся. Я вже не буду намагатися втекти. Дам без опору доставити себе у Штольц…
Лібенталь зірвався з колін, обтер сльози з очей і кров з вусів, дістав ножа.
— Тримайте його! — заревів, а радше загудів він. — Тримайте засранця міцно! Вуха йому відріжу! Клявся, що відріжу! То й відріжу!
— Облиш, Вільрих, — повторив Прідланц, озираючись на людей, які вже виходили з костелу — Не дурій.
— Ти ж бачиш, — додав Строчіл, — що він повернувся. Обіцяв, що більше не буде втікати. Зрештою, для впевненості ми зв’яжемо його, як барана.
— Хоча б одне вухо! — Лібенталь висмикнувся з рук Куна, який намагався його вгамувати. — Бодай одне! За кару!
— Ні. Його треба довезти цілим.
— Хоча б шматочок вуха!
— Ні.
— То нехай я йому хоч у морду дам!
— Оце можеш.
— Гей! Милостиві панове! Що це ви тут виробляєте?
Жінка, яка вимовила ці слова, була висока, а владна постава робила її ще вищою. Вона була вбрана в дорожній упелянд, простого крою і сірий, але пошитий з тонкого сукна високої якості, оздоблений білячим коміром і такими самими манжетами. З білячих шкурок був пошитий і ковпак жінки, вдягнений на мусліновий couvrechef[178], який закривав волосся, щоки і шию. З-під ковпака дивилася пара очей. Очей блакитних і холодних, як сонячний січневий ранок.
— Вертепи, — додала жінка, — вам у голові? Хоча ще навіть адвент не почався?
Лібенталь тупнув, гнівно насупив брови, задер голову, але швидко вгамувався. На це вплинув, зокрема, вигляд озброєних людей, які виступили за жінкою з притвору. Зокрема. Бо не тільки це.
176
Слово шляхтича (лат.).
177
Молитва після причащання.
178
Хустка (фр.).