Незнайко на Місяці
- Автор: Носов Николай Николаевич
- Серия: Незнайко #3
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Федір Маківчук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Незнайко на Місяці». Краткое содержание книги:
Роман-казка М. Носова «Незнайко на Місяці» є заключною частиною трилогії про пригоди казкового чоловічка Незнайка.
У 1970 році трилогія про пригоди Незнайка удостоєна Державної премії РРФСР ім. Н. К. Крупської.
Побачивши ці карколомні стрибки, Знайко зрозумів, що припустився помилки, взявши Клепку на Місяць. Він зараз же велів йому вернутися в ракету, але Клепка зовсім не зважив на цей наказ і все перекидався.
— Таке порушення дисципліни неприпустиме в космосі! — роздратовано пробурчав Знайко. — Ну, постривай, я тебе засаджу в ракету, тоді поскачеш!
Саме в цей час Знайко побачив обіч доріжки космічний чобіт, що його Пончик скинув з ноги, коли біг з печери в ракету. Знайко навіть не одразу зрозумів, що то за річ, але, піднявши його, впевнився, що то просто чобіток від скафандра.
Помітивши, як Знайко щось підняв, Кубик, Тюбик, Зірочка, Скелко й Клепка миттю підбігли до нього.
— Друзі, ми на правильному шляху! — вигукнув Знайко, показуючи їм чобіт. Наша знахідка доводить, що Незнайко й Пончик проходили тут. Не міг же чобіт сам потрапити сюди. Шукаймо далі.
Клепка вихопив у Знайка чобіт, почепив його на вістря альпенштока, підніс угору й побіг з ним уперед, розмахуючи наче прапором. Знайко тільки головою похитав, дивлячись на ці пустощі.
Скоро мандрівники були в печері, на схилі пірамідальної гори. Заглибившись у печеру, вони досягли бурульчастого грота й вирішили ретельно його обшукати. Всі розбрелися серед велетенських крижаних бурульок, що звисали із стелі грота, й незабаром Тюбикові вдалося знайти другий космічний чобіток Пончика.
— Другий чобіт! — закричав Тюбик, розмахуючи знайденим чоботом.
Знайко і всі інші швиденько підбігли до Тюбика.
— Обидві наші знахідки свідчать про те, що скоро ми знайдемо і самого хазяїна цих чобіт, — сказав Знайко. — Вперед, друзі!
Всі пішли далі й невдовзі опинилися в тунелі з крижаним дном. Помітивши, що крижане дно тунеля косо йде вниз. Знайко велів мандрівникам зв'язатися вірьовкою, як це роблять альпіністи, переходячи через льодовики. Це було зроблено своєчасно. Не встигли вони прикріпити до поясів вірьовку і рушити в путь, як Клепка, що йшов попереду, посковзнувся на кризі й, упавши па спину, покотився вниз. Вірьовка в ту ж мить напнулася і потягла за собою інших мандрівників.
— Ні з місця! Стійте! — закричав Знайко. — Впирайтеся альпенштоками в кригу!
Всі почали впиратися стальними вістрями альпенштоків у кригу. Це затримало падіння. Підтягнувш до себе на вірьовці Клепку, Знайко розпорядився, щоб його прив'язали позаду всіх і не дозволяли вилазити наперед.
Невдовзі нахил тунелю став такий крутий, що Знайко побоявся спускатися далі.
— Далі не можна всім опускатися, — мовив вік. — Треба когось одного опустити на вірьовці.
— Спустіть мене, — запропонував Скелко. — Можливо, я побачу щось у телескоп.
Наказавши супутникам вирубати в кризі сходинки, Знайко зв'язав між собою мотки капронового шнура, так що вийшла довга вірьовка. Кінець цієї вірьовки він прив'язав до пояса Скелка і звелів йому обережно спускатися вниз.
Всі інші космонавти стояли на крижаних сходинках і повільно відпускали вірьовку, пильнуючи, щоб вона не вислизнула з рук.
Про свої враження Скелко повідомляв нагору по радіотелефону.
— Нахил тунелю дедалі більший! — кричав він. — Стіни розширились… Спуск стає майже прямовисний… Бачу попереду світло… Спуск став прямовисним. Вишу над безоднею. Внизу туман. Хмари… Бачу щось у розривах хмар…
— Що бачиш? — закричав, згоряючи від нетерпіння, Знайко.
— Щось бачу, тільки не бачу що, — відповів Скелко. — Якась каламуть. Зараз спробую роздивитись у телескоп.
Він довго не подавав ознак життя. Нарешті закричав:
— Земля! Ура! Бачу землю!.. Бачу річку! Бачу зелене поле! Бачу дерева!.. Ліс!
Він замовк, але за кілька хвилин знову почувся його голос:
— Ура! Бачу будинки!.. Якийсь населений пункт бачу! Ура!
— Ура-а-а! — закричали Знайко та Зірочка, а за ними й усі інші коротульки.
Від радості вони ладні були кинутись один одному в обійми, але не могли випустити з рук вірьовку.
А Скелко вже кричав:
— Знову густі хмари!.. Нічого більше не видно? Якась імла! Тут стає дуже жарко! Піднімайте мене!
Знайко і його друзі потягли Скелка вгору. Тепер мандрівники знову були всі разом і рушили у зворотну путь. Як тільки вони повернулися в ракету, Знайко провів екстрену нараду. Скелко розповів, що він бачив унизу якусь невідому землю з населеним пунктом. Можливо, то було велике місячне місто, але можливо, що й невеличке село. Цього Скелко не міг точно сказати, бо бачив у розривах хмар лише частину населеного пункту.