Злий

На вулиці Багно стояла невеличка темна машина; на передньому сидінні зіщулився Крушина, тупо дивлячись кудись у темряву. Меринос сів за кермо, і машина швидко помчала порожніми вулицями. Промчала Свєнтокшизьку до вулиці Нови Свят, потім спустилася вниз і нарешті добралася до чорного величезного віадука мосту Понятовського. Глуха луна розляглася під залізобетонним склепінням, і машина виїхала на ледве забруковану вулицю. Ліворуч тяглися галявини Центрального парку, перетяті новими стежками й алейками та всіяні тонкими стовбурами молодих, недавно посаджених дерев; тоненькі тички біля них виразно окреслювались на тлі ясносинього зоряного неба. Нечисленні лампи на високих бетонованих стовпах сіяли більше тіні, ніж світла. Машина зупинилась, Меринос виліз і уважно роздивився навколо. Тут було тихо й порожньо, велика просторінь молодого парку беззвучно спала в безгомінні травневої ночі, порушуваному лише гуркотом пічних трамваїв під віадуком.

Меринос тихо свиснув, Крушина вискочив з машини, ідчинив задні дверцята, і вони разом витягли тіло. Трохи пронесли його по галявині і важко звалили у високі бур'яні на молодому, ще не прополеному газоні.

Меринос поліз у кишеню, витяг складений аркушик аперу, вкритий надрукованими на машинці рядками, розгорнув його й старанно приколов булавкою до забрудненого іджака Кубуся. Теплий, весняний вітер з Вісли, свіжий запашний, легенько зашелестів папірцем.

Меринос з Крушиною пішли до машини.

— Пане голово, — Роберт Крушина повернув своє побіліле, вкрите потом обличчя до Філіпа Мериноса. — А… якщо цей Пєгус… зовсім не був винен… у тому… що цей… ЗЛИЙ не прийшов? Невже це було необхідно? — заїкнувся Роберт від здушеного хвилювання.