Феномен Фенікса
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ФІТОСОЦІОЦЕНТР
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Феномен Фенікса». Краткое содержание книги:
У книзі також вміщено низку фантастичних повістей та оповідань, серед яких «Особлива місія мадам Крижанівської», «Подорож після смерті», «Інтерв’ю на Чорториї», «Ліліт — птиця нічної грішної любові» (вперше так детально розповідається про біблійну попередницю Єви, першу дружину Адама) та інші пригодницькі, містичні речі, гостросюжетні, із своєрідним поглядом письменника на різні загадкові явища, про таємниці людської душі і світу, що нас оточує.
Так, так і вона, птиця нічної любові грішної, чарівна і незбагненна ЛІЛІТ!!!
ПОКИ ЖИВЕШ І КВІТНЕШ ТИ…
… А десь неподалік, ховаючись в густих травах та чагарниках савани, блукав голодний шаблезубий тигр, терпляче вичікуючи, поки хтось із них, двоногих, заґавиться чи й необачно відіб’ються від своєї зграї…
Що вона тоді, навіть ще безіменна, просто «Ей, ти?!.» знала про квітки? Анічогісінько. Хоча бачити їх, бачила — не сліпа ж. Після дощів вигоріла савана незмінно зеленіла, щораз вбираючись в найрізноманітніше квіття. Тож бачити його, бачила, але…
Але ніколи не звертала уваги — не мала в тому ані звички, ані потреби — милуватися квітами. (Та навіть і не відала, що ними, якимись там квітками, можна ще й милуватися). Та й не було коли звертати увагу на якісь там квіти, як щомиті доводилося сторожко пасти очима савану.
Прислухатися до кожного — а їх там! — підозрілого шерхоту — чи не підкрадається до тебе бува жахний тигр з гострими іклами, що стирчать у нього з роздявленої, запіненої пащеки, готові намертво встромитися у будь-чию плоть. Любить він полювати двоногих — смакують вони йому чи що? Та й інших хижаків, крім тигрів — хоча б тих же левів, — на рівнинах водиться чимало. Серед її — як колись писатимуть, — тропічної, субтропічної і субекваторіальної рослинності, — а трави місцями сягають чи не заввишки на витягнену вгору руку. Чи й ще вище. В таких травах, правда, зручно було ховатися від хижаків, але і хижакам у свою чергу, підстерігаючи здобич, зручно було ховатися у тих заростях, влаштовуючи там засідки. Тож які квіті! Савана завжди небезпечна, смертельно ворожа. Завагаєшся — швидко позбавить тебе життя. Незчуєшся й коли. Тільки вибілений сонцем череп та кістки недогризені з тебе зостануться. А потім між ними проросте трава і сховає їх навіки.
Тому в такому житті було не до замилування квітами — хоч вони й вабні для очей. Та і який з них зиск, як їх ні з’їсти, ні захиститися ними.
Роздобути б що поїсти (і при цьому самому не стати для когось наїдком) і то добре.
Так було завжди, звідколи вона пам’ятала себе у савані, над якою часто часто гриміли гуркітливі жахні грози і з неба шугали теж жахні вогняні блискавиці. Од них у савані спалахував всепожираючий вогонь — особливо, як савана одцвітала і ставала жовтою й сухою. Гогочучи, той вогонь нісся, як на крилах, і все живе тоді — двоноге й чотириноге, забувши про ворожнечу, рятувалося втечею. І так було завжди, звідколи мавпи з дерев спустившись, почали ходити по землі прямо, на задніх ногах, поволі — мільйоноліття спливали, — стаючи людьми.
І раптом…
Раптом вперше квітка опинилася в її руках і вона вперше вражено подивувалася: яке ж це, виявляється, диво — квітка.
Всього лише квітка.
А сталося ось що.
А втім… тепер вже ніхто точно й не повідає коли це сталося.
Одні скажуть: давно.
Інші уточнять: давним-давно. Так давно, що вже й ліку йому немає. Бо лучилося це чи не на самому початку віку земного людства.
Але я вам точно скажу коли: сто тисяч років тому.
Уявляєте, те, що я збираюся вам повідати, лучилося аж СТО ТИСЯЧ РОКІВ ТОМУ!
Себто в четвертинний період, що його називають антропогеновим — в перекладі той, що породив людину. Це пізніше давніми вавілонянами буде пущено ясу, що, мовляв, перших людей їхній бог Бел створив з глини, хоча насправді, як ми тепер знаємо, їх породив антропогеновий період кайнозойської ери. І трапилося це десь у Південній Африці.
В генеалогічному древі нашої — поки що безіменної героїні, — в її родоводі розібратися доволі не просто.
Варто лише згадати, що колись — 2,5 мільйонів років тому, — в Південній Африці з’явилися істоти, нині звані австралопітеками (в перекладі — південні мавпи). Крім маленьких австралопітеків (зростом із сучасних африканських пігмеїв) згодом з’явилися т. з. розвинені австралопітеки — вищі і з більшим мозком. Від них і підуть випрямлені люди — але це станеться мільйон років тому! Вони розселяться по Африці, Азії та Європі. А вже від останніх і підуть ранні люди. Проте одночасно з ними з’явилися й пітекантропи. Себто мавполюди, які вміли якось розмовляти.
Швидко чи ні, а від пітекантропів пішли неандертальці. (Свою назву вони отримають від назви долини Неандерталь — Німеччина — де вперше будуть знайдені їхні залишки). Вони мали широке і довге обличчя, широкий ніс, випуклі надбрівні дуги, маленькі очі, товсту і коротку шию, масивний хребет і короткуваті ноги. І були вкриті густим волоссям. Вони в холод куталися в хутра, жили в печерах, де розпалювали, приручивши його, вогонь — щоб зігрітися і захиститися ним від хижаків. Якщо печера була зайнята печерним ведмедем, то виганяли його факелами, кидали в нього каміння і так кричали, що ведмідь хутчій давав драла з печери. Це й були так звані класичні неандертальці.