Віннету ІІ
- Автор: Май Карл Фридрих
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- ISBN: 978-617-664-118-6
- Переводчик: Наталья Владимировна Сняданко
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Віннету ІІ». Краткое содержание книги:
— Нехай мій брат Вогняна Рука зупиниться. Підлий койот Парранох не втече від Вбивчої Руки. Ще ніхто не зумів випередити його, як ніхто не зумів встояти на ногах після його удару.
Зізнаюся, хоча я й не ласий до лестощів, похвала Віннету додала мені сил. Я побіг швидше, ні на мить не спускаючи очей з Парраноха, бо побоювався, що він викине один зі своїх трюків і зуміє сховатися. Місяць світив, але це було дуже тьмяне освітлення, тож мені тим більше не слід було втрачати пильності. До того ж Парранох виявився надзвичайно прудким, і відстань між нами ніяк не скорочувалася, хоч я докладав усіх сил. Але врешті я зауважив, що він сповільнив біг. Незабаром я був уже так близько, що чув його хрипке дихання. Я мав із собою лише ніж і два револьвери. Сокира заважала бігти, тому я викинув її ще на самому початку гонитви. Коли я вже майже наздогнав Парраноха, він кинувся вбік і різко зупинився, пропускаючи мене вперед, щоб завдати удару в спину, але я розгадав його хитрість і рвонувся до нього. Ми зіткнулися, і ніж, який під час бігу я стискав у руці, встромився Парранохові між ребер по саме руків’я. Він важко впав на землю, я, спіткнувшись об його тіло, впав поряд, але відразу ж схопився, готовий до будь-якої несподіванки.
Парранох не ворушився. Я зітхнув і вирвав ніж із рани. Мені не раз доводилося битися врукопаш із вправними й досвідченими червоношкірими мешканцями американських прерій, і на моєму тілі залишилися численні сліди від поєдинків, але це був перший білий, який загинув від моєї руки. Я ніяк не міг позбутися почуття провини, хоч розумів, що річ не в кольорі шкіри і що негідник цілком заслужив такого безславного кінця.
Я все ще роздумував, який саме доказ своєї перемоги мені взяти з собою, коли за моєю спиною почувся шурхіт чиїхось кроків. Кинувшись на землю, я поспішив відповзти від тіла ворога, але з’ясувалося, що причин для тривоги немає: до мене наближався Віннету, який турбувався за мене.
— Мій брат швидкий, як стріла апача, а його ніж завжди влучає ворогові в серце, — вимовив він, дивлячись на розпластаного на землі Парраноха.
— Де Вогняна Рука? — запитав я, турбуючись за вестмена, що залишився наодинці з прерією, в якій ще бродили залишки розсіяної нами зграї червоношкірих.
— Вогняна Рука сильний, як ведмідь, але на його ногах пута прожитих років. Мій брат не хоче прикрасити себе скальпом койота з племені атабасків?
— Я дарую його моєму братові Віннету.
Трьома надрізами апач окреслив скальпове пасмо на виголеному черепі Парраноха і різким рухом зірвав із голови такий бажаний для червоношкірого бойовий трофей.
Тим часом у блідому світлі місяця я помітив темну пляму, що рухалася до нас, і зробив Віннету застережливий знак. Ховаючись у густій траві, ми відповзли вбік.
— Нехай Віннету пригнеться нижче до землі, — сказав я. — Щоб не довелося захищати скальп білого вождя!
Кілька індіанців понка надзвичайно обережно наближалися до нас. Мабуть, вони шукали своїх. Апач безшумно відповзав убік від тіла, я — за ним. Старий Вогняна Рука давно мав би наздогнати нас, але, мабуть, він побіг у якомусь іншому напрямку, коли Віннету порадив йому не наздоганяти Парраноха. Тут ми помітили, що індіанці, які крадуться в темряві, ведуть за вуздечки коней, а отже, вони могли в будь-який момент утекти. Але для нас це було небезпечно, тож треба було захопити їхніх коней.
Поки ми з усіма пересторогами заходили до них з тилу, щоб опинитися поміж їхніми спинами і кіньми, червоношкірі виявили тіло вождя. Вони не сподівалися знайти труп так далеко від місця битви і, мабуть, подумали, що вождь добіг сюди пораненим, аж тоді помер. Коли пролунали їхні сповнені жаху вигуки, ми з Віннету, не даючи ворогам отямитися, стрибнули на двох коней, які стояли ближче до нас, а потім перерізали вуздечки і пришпорили тварин. За нашими спинами почулося розпачливе виття, але перелякані смертю вождя червоношкірі не наважилися пуститися в погоню за нами. Ми теж не хотіли продовжувати бій — ватажок грабіжників був убитий, його скальп прикрашав пояс Віннету, до того ж ми забирали з собою двох коней. Я уявив собі, як зараз почуваються індіанці понка, і посміхнувся. Мабуть, щось подібне подумав і Віннету, тому що не зміг утриматися від переможного крику. Та попри радість, нас не покидала тривога за Вогняну Руку, і наші побоювання підтвердилися — на місці недавнього бою вестмена не було.