Віннету ІІ

— От і чудово, — сказав Вогняна Рука. — Там усього тридцять негідників. Нас досить, щоб перестріляти їх без зайвих церемоній.

— Провчити їх слід, сер, але навіщо ж убивати? — заперечив я. — Це ж люди.

— Вони поводяться, як дикі звірі, — відповів він. — Я чув, що ви, навіть коли вам завдають удару в спину, намагаєтеся виправдати ворога. Однак я з іншого тіста. Якби вам довелося пережити те, що пережив я, ви б не знали жалю до негідників. На чолі зграї стоїть Парранох, зрадник і вбивця, а у мене з ним свої криваві рахунки.

— Хуґ! Ти сказав правду, — підтвердив зазвичай не надто категоричний Віннету. Мабуть, він мав свої причини, попри мої докази, вимагати такого суворого покарання.

— Шкодувати їх не можна, тут маєте рацію, — втрутився машиніст. — Що ж ми зробимо?

— Вам доведеться залишитися в поїзді, — сказав Вогняна Рука, — бо якщо вас поранять, нíкому буде вести поїзд, але всі інші джентльмени можуть і повинні долучитися до битви, щоб показати негідникам, де раки зимують, і назавжди відучити їх грабувати поїзди. Ми підкрадемося до них у темряві й накинемося ззаду. Головне — зробити все несподівано, щоб вони не встигли навіть взятися за зброю. Як тільки ми покінчимо з ними, подамо знак вогнем, і поїзд під’їде, а самі тим часом розберемо завали каміння на рейках. Хто йде з нами, джентльмени?

— Я! Я! Я! — мало не хором відгукнулися чоловіки. Ніхто не хотів втратити виняткову нагоду битися з індіанцями, щоб потім мати змогу розповісти про свої подвиги друзям і знайомим.

— Тоді — до зброї. Вперед! У нас мало часу. Якщо ми затримаємося, Парранох може запідозрити щось, адже індіанці знають, коли має прибути потяг.

Ми з Віннету стали на чолі загону й повели його в потрібному напрямку. У прерії панувала глибока тиша, тож ми намагалися її не порушувати. Не було жодної прикмети кривавої катастрофи, яка незабаром мала там відбутися. Через годину нам довелося лягти на землю й пробиратися вздовж залізничного насипу поповзом. Тим часом зійшов місяць і осяяв усе навколо рівним блідим світлом. Це світло ускладнювало нам підповзання, але загалом так було зручно, бо можна було завчасу побачити всі заглибини й підвищення. І це зменшувало небезпеку зіштовхнутися ніс у ніс з індіанцями. Але водночас збільшувалася ймовірність, що нас виявлять. Я мало не на кожному кроці обережно підводився й озирався, і, як з’ясувалося, недарма: на вершині найближчого пагорба стояв вартовий, і якби він не вдивлявся напружено туди, звідки мав з’явитися поїзд, то неодмінно помітив би нас.

Через хвилину ми побачили й інших індіанців, які сховалися за насипом. На залізничному полотні навпроти них височіла гора з величезних валунів, зіткнувшись з якою поїзд неодмінно зійшов би з рейок. За червоношкірими, які зачаїлися в засідці, стояли їхні коні, що не дозволяло нам підкрастися до зграї з тилу: тварини неодмінно почули б нас і попередили господарів пирханням. Тому нам довелося відмовитися від початкового задуму і залягти за насипом з другого боку дороги. Ми побачили нагромаджене каміння, яке зібрали індіанці, щоб зупинити потяг. Я з жахом уявив собі, що могло би чекати пасажирів, якби ми не попередили їх. Ми просувалися, аж поки не опинилися навпроти індіанців, які лежали, тримаючи зброю напоготові.