Вибрані твори в двох томах. Том I

— Скидай, Гено, свої вельветові штани та курточку, змотуй усе це в один вузол і прив'язуй на голову.

— А навіщо?

— Як навіщо? Кажу ж тобі, що брести будемо. Щоб одяг не замочити.

— Я не вмію зв'язувати у вузол.

— Ну й безрукий же ти, скажу тобі, — кинув докірливо і з почуттям зверхності Сашко. — Нічому тебе дома не навчили. Ось, дивись, як треба.

Сашко швидко скинув з себе нехитру одежину — старенькі штани, вицвілу на сонці сорочку з одним ґудзиком і флотський смугастий тільник без рукавів, який був його гордістю. Все це дбайливо почав згортати, приказуючи:

— Мені мого одягу не шкода, висохне, я навіть купаюсь у ньому. Коли дуже жарко. Головне, щоб сірники не намокли і свічка… А в тебе одяг дорогий. Та й дома лаятимуться, якщо мокрий та пом'ятий прийдеш. А навіщо це нам? Треба, щоб наші домашні й не знали, де ми були. Менше клопоту буде… Ну, давай допоможу…

Зв'язавши свій одяг, Сашко так само дбайливо та вміло зв'язав Генині штани й курточку, потім кожен закріпив пояском одяг на голові, і хлопці побрели, розгортаючи перед собою воду руками. Сашко був засмаглий, аж чорний. Його струнке худорляве тіло в тугих м'язах було звиклим до вітру, до води й до сонця. Гена ж, навпаки, був білий і зніжений. Від дотику води він зіщулився, згорбився і мав дуже смішний та жалюгідний вигляд. Проте він всіма силами намагався не відстати від Сашка, щоб, бува, чого не сталося.

Вода спершу сягала до колій, потім — до пояса, до грудей. Часом ноги раптом натрапляли на камінь чи на мілину, а потім враз провалювались. Але середину бухти хлопці вже прошили, і серце Гени радісно стукотіло. Він навіть уже радів з того, що Сашко не послухав його і вони не обійшли затоку, а перебрели її. Ще якихось двадцять-тридцять метрів і — вони на березі. Сашко, напевне, розкаже хлопцям, що Гена поводився в дорозі сміливо, був витривалий. Хай не думають, що він, Гена, уже ні на що не здатний!..

Зненацька він відчув, що ноги його втратили опору, а тіло занурюється у воду все глибше й глибше. Він злякано закричав:

— Тут глибоко!..

Сашко й сам не сподівався, що вони натраплять на підводну яму, і теж від несподіванки трохи злякався. Але одразу ж оволодів собою і гукнув до Гени:

— Не бійсь, не бійсь, пливи, скоро виберемось на мілке.

Але Гена плавав погано. Він безпомічно борсався на одному місці, вигукуючи щось незрозуміле і дивлячись на Сашка округленими, повними страху очима. Сашко підплив до нього.

— Хапайся за моє плече однією рукою, а другою греби…?Тільки не тягни донизу, ти ж важкий, чорт!..

Гена з переляку, справді, мало не всім тілом навалився на свого рятівника, забувши про те, що й самому треба гребти. Але сердитий голос Сашка привів його до тями, і він відчайдушно замотав ногами та вільною рукою.

Сашкові було важко. Його маленькі груди жадібно хапали повітря, м'язи тремтіли. Але він напружував усі свої сили. «Допливемо, — думав сам собі. — Аби тільки Гену судорога не схопила. Отаких зніжених та ненатренованих вона саме часто й хапає…»