Молоко з медом

Глянула на Єву. Мала не спала. Дивилася. На що вона дивилася й що там бачила — це мало залишитися її таємницею, та було помітно, що оте «щось» її дуже хвилювало. Може, то були гілки дерев на тлі блакитного неба? Мабуть, що так. Або хмарки, що пливли ген високо над ними. Ні, мабуть, не хмарки, вони не досить контрастні, зливаються з небом, а така мала дитина бачить тільки контрасти. Єва мала ясні сірі очі, серйозне личко, ледь насуплені бровенята, неначе намагалася пізнати таємницю всесвіту. Світле волоссячко маленької ельфійки починало ледь кучерявитися.

— Ти просто диво, — сказала їй Лінка. — Ти — диво, знаєш?

І тоді мала всміхнулася. І Лінці вперше здалося, що ця усмішка була адресована їй. Раніше траплялося, що Євині вустонька складалися в щось схоже на усмішку. Якусь гримаску, що виникала мимоволі й щезала так само швидко, як і з’являлася. Але цього разу то було щось геть інше. Єва всміхнулася до мами, і Лінка відчула радість, щастя, любов — усі ці почуття, здавалося, переповнювали її, і було їх так багато, що вони вихлюпувалися на світ, як молоко, що кипить у каструлі. І цей світ раптом став кращим. Кольори зробилися виразнішими, повітря прозорішим, запахи відчутнішими. Лінка навіть не помітила, як на її вустах з’явилася широка усмішка, яка довго не сходила з обличчя. І погляд був таким ніжним… Саме такою її й побачив Оскар. Лінка йшла трохи як непритомна.

— Привіт! Що сталося? Щось хороше? — поцікавився він і без зайвих запитань перейняв візочок з малою Євою.

Лінка кивнула головою.

— Ага. Вона до мене всміхнулася. Розумієш? Усміхнулася до мене!