Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— А собака, а обличчя у вікні, а людина, що рачкує коридором?

— Нічого, нічого, головне — почати, а далі піде. Не думаю, що до наступного вівторка станеться щось несподіване. А тим часом нам залишається підтримувати зв’язки з нашим другом Беннетом і насолоджуватися затишком цього чарівного містечка.

Уранці містер Беннет завітав до нас з останніми новинами. Як Холмс і сподівався, учорашній день був для нього нелегким. Хоч професор і не докоряв йому за те, що він улаштував наші відвідини, але говорив з ним різко, неприязно і взагалі був прикро вражений. Проте цього ранку він знову був спокійний і прочитав, як і завжди, блискучу лекцію в переповненому класі.

— Якби не ці дивні напади, — мовив Беннет, — я сказав би, що сам він — бадьоріший і жвавіший, а думки його — ясніші, ніж будь-коли. І все-таки це не він — не той, кого ми знали раніше.

— Я не думаю, що зараз вам слід чогось боятися, принаймні цього тижня, — відповів Холмс. — Я — людина зайнята, а на доктора Ватсона чекають пацієнти. Тож домовимось так: ми зустрінемося тут наступного вівторка, о цій самій порі, і я більш ніж певен, що ми зможемо пояснити вам усе й покінчити з вашими проблемами, перш ніж знову розстанемося. А тим часом пишіть нам про все, що тут коїться.

Кілька наступних днів я не бачив свого друга, але в понеділок увечері одержав коротенький лист, у якому він просив мене зустрітися з ним на вокзалі. Дорогою до Кемфорда Холмс розповів мені, що там усе гаразд, спокою в будинку професора ніщо не порушувало, а сам господар поводився цілком нормально. Підтвердив це й містер Беннет, який відвідав нас увечері в тому самому номері готелю «Шахівниця».

— Сьогодні він отримав пошту від свого лондонського кореспондента: лист і невеличкий пакунок, із хрестиками під марками, — тож я їх не переглядав. Більше не було нічого.

— Можливо, цього буде цілком досить, — понуро мовив Холмс. — Містере Беннете, цієї ночі, я думаю, ми прийдемо до якоїсь розгадки. Якщо я міркую правильно, то ми зможемо прискорити розв’язання нашої справи. Але для цього треба наглядати за професором. Раджу вам не лягати спати й бути напоготові. Коли почуєте, що він минає ваші двері, не зупиняйте його, а тихенько стежте за ним, тільки якомога обережніше. Ми з доктором Ватсоном будемо поряд. До речі, де ключ від тієї скриньки, про яку ви нам казали?

— Він носить його на годинниковому ланцюжку.

— Мені здається, що наш розслід має йти саме в цьому напрямі. У крайньому разі замок у скриньці, мабуть, легко буде зламати. У вас там є ще якийсь дужий чолов’яга?

— Так, візник Макфейл.

— Де він ночує?

— У кімнаті над стайнею.

— Він може нам знадобитися. А поки що нам тут більше нічого робити, — подивимося, що буде далі. На все добре, — хоча, гадаю, ми до ранку ще побачимося.

Близько півночі ми засіли в кущах якраз навпроти дверей професорового будинку. Ніч була ясна, але прохолодна, і ми раділи, що взяли з собою теплі пальта. Налетів вітерець, і небо вкрили хмарки, то затуляючи, то відслонюючи серп місяця. Нам було б нудно сидіти в тій засідці, якби не впевненість мого друга в тому, що ланцюг химерних подій, які заволоділи нашими думками, скоро урветься.