Сповідь відьом

— Котра година? — спитала я, повністю дезорієнтована в часі.

— Близько восьмої, — відповів Метью, зиркнувши на свій годинник.

— А де ми? — Я рвучко сіла й обмацала лямки ременя безпеки.

— Неподалік Ліона, що в провінції Овернь.

— У центрі країни? — спитала я, уявивши мапу Франції. Метью кивнув. — Ти звідси родом?

— Так, я народився і відродився неподалік. Звідси до мого дому — мого рідного дому — година-дві їзди автомобілем. Під обід ми будемо там.

Ми приземлилися в приватній зоні регіонального аеропорту, і наші паспорти та багаж взявся перевіряти службовець зі знудженим виглядом, але побачивши в паспорті ім’я Метью, він відразу ж витягнувся по стійці «струнко».

— Ти завжди подорожуєш цим маршрутом? — спитала я. Так летіти було набагато легше і простіше, аніж добиратися комерційним рейсом із лондонського аеропорту «Хітроу» до паризького аеропорту імені Шарля де Голля.

— Так, — відповів Метью без сум’яття чи сором’язливості в голосі. — Це єдиний випадок, коли я задоволений, що я — вампір і можу тринькати гроші, як захочу.

Метью зупинився біля гігантського «рейндж-ровера» і видобув із кишені набір ключів. Відімкнувши задні дверцята, він запхав мої сумки до багажника. «Рейндж-ровер» трохи поступався розкішністю його «ягуару», але брак люксусовості з лишком компенсували його розміри. То було, як їхати на панцернику.

— Ти певен, що для поїздок Францією тобі потрібен саме такий автомобіль? — спитала я, оглядаючи вузенькі рівненькі дороги.

Метью розсміявся.

— Ти ще не бачила будинок моєї матері.

Ми їхали на захід прекрасним сільським ландшафтом, де-не-де позначеним то величним маєтком, то крутою горою. Навсібіч розбігалися поля й виноградники, і здавалося, що навіть під сіро-сталевим небом земля палає яскравими кольорами осіннього листя. Ось на дорозі з’явився дороговказ «Клермон-Ферран». Навряд чи то була випадковість, попри різницю в написанні.

А Метью тримав курс на захід. Невдовзі він скинув швидкість, пригальмував, звернув на вузеньку дорогу і зупинився на її узбіччі.

— Он там, — показав він рукою вдалину. — Ото і є маєток «Сім веж».

Посеред похилих пагорбів виднілася пласка вершина, над якою вивищувалася громіздка споруда з буро-жовтого та рожевого каменя. Її оточували сім веж, а брама з баштою охороняла вхід із фронтону. Виявилося, то не чепурненький казковий замок для балів під місячним сяйвом. «Сім веж» був справжнісінькою фортецею.

— Оце твій дім? — отетеріло спитала я.

— Так. Це мій дім. — Метью дістав із кишені телефон і набрав номер. — Маман, ми майже приїхали.

Зі слухавки пролунала якась відповідь, і зв’язок урвався. Метью стримано всміхнувся і вивів авто на дорогу.

— Вона чекає нас? — спитала я, щосили намагаючись побороти тремтіння в голосі.