Сповідь відьом

— Дякую, — просто сказав він, зосереджуючи погляд на моїх губах; і я відчула поколювання у всьому своєму тілі. — Ти збирайся, а я піду вмиюся і декому зателефоную.

Коли я проходила повз нього, він взяв мене за руку. І знову холод його шкіри перекрився моїм теплом, що піднялося йому назустріч.

— Зараз ти робиш те, що треба, — стиха сказав Метью і відпустив мою руку.

Наближався пральний день, тому в моїй спальні набралося чимало брудного одягу. Швидка інспекція шафи виявила кілька чистих чорних штанів, кілька колготок та з півдюжини темних закритих водолазок із довгими рукавами; а ще потерту спортивну сумку з емблемою Йєльського університету. Я смикнула її до себе за лямку, і весь знайдений одяг швидко полетів до сумки, а ще на додачу кілька светрів та шерстяних пуловерів. Я засунула туди і кросівки, шкарпетки, нижню білизну й старий одяг для занять йогою: пристойної піжами я не мала, отже, це згодиться, щоб спати. Згадавши про французьку матір Метью, я поклала до сумки презентабельну сорочку та брюки.

А в залі чувся тихий голос Метью. Спочатку він переговорив із Фредом, потім із Маркусом, а опісля викликав таксі. З сумкою на плечі, я, незграбно маневруючи, зайшла до ванни. Зубочистка, мило, шампунь та гребінець — усе пішло в сумку разом із феном та косметичкою. Я нею майже ніколи не користувалася, але для такої оказії взяти косметичку здалося мені цілком слушною ідеєю.

Зібравшись, я пішла до Метью у вітальню. Він саме тицяв на кнопки свого телефона, перевіряючи повідомлення; валізка з моїм комп’ютером стояла у нього під ногами.

— Оце і все? — спитав він, здивовано оглядаючи мою спортивну сумку.

— Ти ж сам сказав мені, що багато не знадобиться.

— Так, але я звик, що жінки не слухаються мене, коли йдеться про багаж. Коли Міріам збирається куди-небудь на уїк-енд, то бере з собою стільки, що вистачить вдягнути цілий полк, а моїй матері — так тій взагалі потрібно кільканадцять величезних валіз. Луїза — та й на вулицю не вийшла б із такою маленькою сумкою, вже не кажучи про поїздку за кордон.

— Я не маю здорового глузду, а ще я потребую, так би мовити, великих експлуатаційних видатків.

Метью з розумінням кивнув.

— Паспорт при тобі?

Я кивнула і тицьнула пальцем йому під ноги.

— Так, він у валізі з комп’ютером.

— Тоді їдьмо, — мовив Метью, востаннє окидаючи поглядом кімнату.

— А де фото? — спитала я. Було негоже отак просто залишати його.

— Воно у Маркуса, — поспішив відповісти Метью.

— А коли тут був Маркус? — нахмурилася я.

— Коли ти спала. Хочеш, щоб я забрав знімок і повернув тобі? — Вампір взяв телефон і його палець очікувально завис над кнопкою.

— Ні, — похитала я головою. Мені більше не хотілося бачити те фото.

Метью взяв мої торби, і ми без пригод спустилися вниз. За брамою коледжу нас вже чекало таксі. Метью зупинився і щось сказав Фреду. Вампір віддав сторожу картку, і вони потиснули один одному руки. Вони про щось домовилися, але мені про деталі тієї домовленості не сказали ні слова. Метью швидко посадив мене в таксі. Ми їхали, не зупиняючись, приблизно півгодини, поки вогні Оксфорда лишилися позаду.