Країна Мумі-тролів. Книга третя
- Автор: Янссон Туве Марика
- Серия: Країна Мумі-тролів #7
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 966-8476-03-4
- Переводчик: Наталя Іваничук
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Країна Мумі-тролів. Книга третя». Краткое содержание книги:
Книга третя — це нові неповторні зустрічі з милим сімейством Мумі-тролів та їхніми багатьма друзями. Маленькі герої книжки підросли настільки ж, наскільки подорослішали читачі «Країни Мумі-тролів». Тепер їм доводиться замислюватися над важливими речами, якими сповнений світ, — такими, як сенс життя, самопізнання і самоствердження, любов, взаємоповага, щедрість душі. І тому ми щиро радимо почитати цю книжку батькам — якщо вони хочуть більше дізнатися про себе та своїх дітей і дбають про гармонію в родині.
Дядько-панько зачудовано переводив погляд з одного на іншого. Метушня з прибиранням і пустопорожня балаканина дуже його втомили.
— Тут холодно, — сказав він, підводячись на задубілих ніжках, і почимчикував у дім.
— Щось запахло вже снігом, — зауважив Нюхмумрик.
Наступного ранку випав перший сніг, присипав усе навколо маленькими колючими сніжинками. Холоднеча діймала до кісток. Чепуруля з Мюмлею прощалися з друзями на містку, а Дядько-панько ще навіть не прокинувся.
— Час, проведений разом, усім нам пішов на користь, — сказав Гемуль. — Сподіваюся, ми ще коли— небудь зустрінемося всі разом із родиною Мумі-тролів.
— Так, звичайно, — розсіяно підтакнула Чепуруля. — Не забудь їм сказати, що порцелянова ваза є моїм подарунком. А якої марки твоя губна гармонія? — звернулася вона до Нюхмумрика.
— «Гармоніон — 2», — відповів Нюхмумрик.
— Щасливої дороги, — пробурмотів мудрик Лавка.
— Поцілуйте Дядька-панька в носика, — попросила Мюмля. — Пам’ятайте, що він любить огірки, а ріку слід називати струмком!
Чепуруля підняла з землі свою валізу.
— Припильнуйте, щоб він не забував приймати свої ліки, — суворо звеліла вона. — Хоче він цього чи ні… Сто літ — це вам не забавки! Час від часу можете влаштовувати собі вечірки.
Чепуруля рушила містком, навіть не озираючись, чи йде за нею Мюмля. Обидві постаті зникли у сніговій завії, огорнені смутком та полегкістю водночас — незмінними супутниками розлуки.
Сніг падав увесь день, стало ще холодніше. Побіліла земля, від’їзд двох подружок, чисто вимитий будинок — усе це наклало на день печать нерухомості та задуми. Гемуль, задерши голову, розглядав своє дерево, відпиляв шматок від дошки та так його й покинув. Стояв собі й дивився. Інколи заходив до будинку, щоб постукати по барометру.
Дядько-панько лежав на канапі у вітальні й розмірковував над змінами, що відбулися з навколишнім світом. Мюмля мала рацію. Цілком несподівано для себе він зробив відкриття, що струмок насправді був річечкою з каламутною водою, яка звивалася поміж засніженими берегами. Така собі каламутна річка і нічого більше, в якій навіть рибалити уже не можна. Він поклав оксамитову подушку собі на голову й поринув у спогади про власний веселий струмок, щораз більше згадуючи, як дзюркотіли струмки та як минали дні у ті далекі часи, коли у річці аж кишіло рибою, а ночі були довгими та ясними, і завжди відбувалося щось цікаве. Надвечір уже ледве ноги носили, бо ж усюди хотілося встигнути, а поспати вдавалося хіба одним оком, мимохідь… І сміх… сміх лунав звідусіль…
Дядько-панько вирішив перемовитися словом з Пращуром.
— Привіт! — гукнув він. — Надворі падає сніг. Чому зараз нічого не трапляється. Усе якесь дрібне і несуттєве. Чому все велике змаліло? Куди подівся мій струмок? — Дядько-панько замовк. Йому вже набридло розмовляти з другом, від якого слова не дочекаєшся. — Ти надто старий, — розсердився він і гупнув костуром по підлозі. — А коли настане зима, постарієш іще більше. Узимку завжди страшенно старієш.
Двері до порожніх прибраних кімнат на горішньому поверсі стояли нарозтвір; зник, наче й не було, затишний безлад; килими лежали поважними чотирикутниками, наче під лінійку, а все це осявало холодне сніжно-біле світло зимового дня.
Дядько-панько дивився на свого друга, чекаючи, що той скаже. Його враз охопив гнів, він відчув себе покинутим.
— Що?! Чого мовчиш?! — верескнув він.
Однак Пращур вперто не відповідав, стояв у своїй надто довгій нічній сорочці і мовчки витріщався на Дядька-панька.
— Виходь зі своєї шафи! — суворо звелів Дядько-панько. — Вийди і подивися! Вони усе переробили по-своєму, і тепер лише ми з тобою знаємо, як було з самого початку!
З тими словами Дядько-панько досить-таки відчутно тицьнув пращура костуром у живіт. Задзвеніло скло, старе дзеркало тріснуло і враз обсипалося на підлогу. В одному видовженому осколку Дядько-панько встиг лише помітити приголомшений вираз обличчя Пращура, як і той впав та розбився. Дядько-панько стояв перед коричневим шматком картону, який анічогісінько не міг йому сказати…
— Ага, — буркнув Дядько-панько і пішов собі геть. Він був дуже сердитий.
Дядько-панько сів перед відчиненими дверцятами кухонної плити і задумався, дивлячись на вогонь. На столі Гемуль розгорнув цілу купу всіляких креслень.
— Щось негаразд зі стінами, — сказав він. — Вони якісь криві і весь час валяться. їх зовсім неможливо припасувати між гілками.