У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Дерева даленіли і розпачливо махали руками, ніби кажучи: «Того, чого ти не почув від нас сьогодні, тобі не почути ніколи. Якщо ти не допоможеш нам виборсатися з тої драговини, звідки ми тяглися до тебе, то ціла частина твого «я», яку ми несли тобі в дар, назавжди порине в небуття». Так воно й сталося: згодом мені довелося пережити ту особливу насолоду і неспокій, які я знов оце відчув, і одного вечора — запізно, але вже назавше — я до них пригорнувся, але що несли мені дерева і де я їх бачив — цього я так і не дізнався. І коли повіз повернув на інший путівець і я вже їх не бачив, бо сидів до них плечима, а маркіза де Вільпарізіс запитала, чому це я такий задуманий, мені стало так сумно, ніби я втратив друга, або сам помер, або забув померлого, або зрікся якогось бога.

Пора було повертатися до готелю. Хоч і не так палко, як бабуся, маркіза де Вільпарізіс усе ж кохалася у природі і просту й величаву красу старосвіччини вміла шанувати не лише в музеях та в аристократичних домах — ось чому вона звеліла машталірові їхати старим бальбецьким шляхом, не вельми людним, зате обсадженим старими берестами, і цими берестами ми замилувалися.

Ознайомившися з цим старим шляхом, ми потім для одміни поверталися іншим (якщо тільки не їздили тудою з дому) через Шантренський і Кантлупський ліси. Невидимість численного птаства, що перегукувалося над нашою головою, створювала те саме враження спочинку, який відчуваєш заплющившись. Прикутий до передньої лави, як Прометей до скелі, я слухав моїх Океанід.[144] Бачачи, як перепурхує з листка на листок пташка, я майже не вловлював зв'язку між нею і цим щебетом, і мені не вірилось, що це стрибуче, здивоване й позбавлене погляду тільце ще й щебетливе.