У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

А що, якби я вийшов з коляски й озвався до зустрічної дівчини, чи не зазнав би я розчарування, помітивши якийсь ґандж її шкіри, не видний мені з екіпажа? (Тоді всяке зусилля проникнути в її життя видалося б мені марним. Бо краса — це низка гіпотез, яку обриває бридота, заступаючи уже відкриту нам путь у невідоме.) Може, одне дівчинине слово, усмішка дали б мені несподіваного ключа, шифр, і я прочитав би вираз її обличчя, ходу, після чого вони одразу б утратили своєрідність. Таке цілком можливе, бо найпривабливіших дівчат я зустрічав у ті дні, коли був з якоюсь важливою особою, якої, попри всі мої намагання, я скараскатися не міг; через кілька років після моєї першої бальбецької поїздки, їдучи в Парижі в екіпажі з батьковим приятелем, я угледів, як у вечірній пітьмі прудко йде жінка, і, подумавши, що нерозумно лише з ввічливости марнувати свою частку щастя в житті — а життя в нас, десь-найпевніш, одне, — я, не перепросивши, вискочив з коляски, побіг за незнайомкою, утратив її на першому роздоріжжі, наздогнав на другому і нарешті, засапавшись, зіткнувся під ліхтарем зі старою Вердюрен, — я завжди обходив її десятою вулицею, а вона з радісним подивом гукнула: «Ох, який ви душка, бігти так, щоб привітатися зі мною!»

Того року в Бальбеку при таких зустрічах я переконував бабусю й маркізу де Вільпарізіс, що мені дуже болить головонька і що краще мені піти назад пішки. Вони не дозволяли мені покидати екіпаж. І я прилучав гарну дівчину (а знайти її було важче, ніж якийсь закуток старовини, бо вона була безіменна й рухома) до колекції всіх тих, на кого мені кортіло подивитися зблизька. А проте одна з них ще раз з'явилася моїм очам і за таких умов, які здалися мені сприятливими на те, щоб познайомитися з нею. То була молочарка з ферми, вона приносила до готелю вершки. Я помислив, що й вона мене впізнала, вона й справді дивилася на мене пильно, очевидно, її здивувала моя увага. А другого дня Франсуаза, зайшовши до мене в кімнату, десь ополудні, аби розсунути фіранки, бо я ще й досі не вставав, оддала мені листа, залишеного для мене в готелі. У Бальбеку я не був знайомий ні з ким. Я не сумнівався, що лист від молочарки. На жаль, його написав Берґотт, він був тут переїздом, і йому захотілося зустрітися зі мною, але, довідавшись, що я ще сплю, він залишив мені люб'язну цидулку, а ліфтер поклав її до конверта, і ось я уявив, що його надписала молочарка. Я відчув страшенне розчарування, і навіть думка, що одержати листа від молочарки не так важко і не так почесно, як від Берґотта, не втішила мене. І цієї дівчини я більше уже не бачив, як і тих, кого бачив лише з маркізиної коляски. Те, що я бачив і втратив їх усіх, посилювало моє збудження, і я мимоволі згадував, що, мабуть, мудрі ті філософи, які радять нам обмежувати наші бажання. (Звісно, якщо йдеться про бажання близькости з людьми, адже тільки таке бажання і зроджує неспокій, бо пов'язане з очевидною невідомістю. Припускати, що філософи мають тут на увазі бажання забагатіти, було б надто безглуздо.) А проте я був схильний вважати, що ця мудрість куца, я казав собі, що від таких зустрічей світ кращає, бо світ на всіх путівцях вирощує особливі й водночас невибагливі квітки, зникомі скарби дня, гостинці прогулянки, здатні надати життю нового смаку, — тих гостинців я не зажив лише через випадкові обставини, які, може, не повторюватимуться завжди.