Зоряний лицар

Степко намагався хоч трохи утішити хазяїна, але в нього самого начебто вийняли серце, а вставили камінь. Образ чорноволосого дівчиська дотепер так і стояв у нього перед очима. Дуже вже вона йому до душі припала, мов присохла. Так би все покинув і пішов за нею. Так що тепер про це думати! Навіть камінчик заповітний їй щастя не приніс. Он як удача обертається: одного в царські палати, а іншого в полум’я.

— Навіщо так себе зводити? Живим же на землю не зійдеш, — у серцях сказав він.

Марика придивилася до хлопчика. На пам’ять прийшло, як той похвалявся, буцім у нього бувають видіння. Цікаво, брехав чи ні?

«Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива!» — жартома скрикнула вона, дивлячись впритул на його відбиття в кулі.

— Холера! — раптом скрикнув Степко й озирнувся.

— Що трапилось?

— А ну як вона жива? — зробивши страшні очі, мовив хлопчик.

— Це дурний жарт, — процідив Гліб.

— Я не насмілюся так жартувати? Я голос чув.

— Який голос?

— Та ж панни голос. Буцім вона до мене по імені звертається й говорить, що жива.

— По імені? А чому до тебе, а не до мене? — запитав Гліб, не надто довіряючи хлопчакові. Заради того, щоб утішити свого хазяїна Степко міг наговорити все, що завгодно.

Хлопчик зніяковів під поглядом Гліба й зізнався:

— Ну, якщо чесно, вона сказала: «Степку, ясновидцю липовий, невже ти не відчуваєш, що я жива». Слово в слово. От вам хрест!

Це було схоже на Марику. Гліб пильніше глянув на хлопчика. Хтозна, наскільки правдиве те, що йому ввижається? «Часто його видіння справджуються», — тихенько шепнула надія, що прокинулася в душі.

Із Гліба враз спало заціпеніння. Степко вразився зміні, що відбулася в ньому. Тільки що він був безвладним і загубленим, а тепер у його очах горіла рішучість, ніби не було безсонної ночі, повної хвилювань і тривог.

— Якщо ти не помиляєшся, то там повинен бути льох, де вона могла сховатися, або підземний хід. Я споряджу людей. Ми повинні розібрати завали й знайти її, — сказав Гліб.

Попелище ще не встигло охолонути. Від недавно погаслих головешок виходило тепло. Лагідне й зігріваюче, воно було навіть бажаним у листопадовій вогкості. Люди заходилися розгрібати завали. Гліб не гребував важкою роботою і разом із простолюдинами розгрібав обвуглену цеглу й обгорілі балки.

Незабаром затяг тужливий дрібний дощ. Мряка водяним пилом зависла над землею, огорнувши її сірим вологим саваном. Вона остаточно остудила вугілля, що залишилося від кузні. Разом з тим згасла й надія на те, що дівчинку знайдуть живою.

Під купою попелу відшукали розбитий глечик із золотом. Люди марновірно цуралися знахідки. Не найшлося жодного сміливця, хто зважився б доторкнутися до проклятого металу. Помітивши замішання слуг, Гліб, не коливаючись, підняв кілька монет. Він не страшився заклятого скарбу, адже Марика не побоялася дістати його з-під землі.