Нарис загальної історії

Європейська аномалія позначається також і на відносинах війни і миру. Вони перетворюються на дві протилежні ситуації: політії перебувають в одному з двох можливих станів одні до одних — без переходів або проміжних позицій. Такий різкий перехід від миру до війни і від війни до миру, немовби під дією перемикача, не є само собою зрозумілим. Він притаманний олігополярній грі, заснованій на захисній теорії встановлення та відновлення балансу. Коли дієвців дуже багато, війна стає вічною. За наявності двох дієвців мир буде войовничим, адже кожна політія остерігається другої та чекає на першу-ліпшу нагоду, щоб позбутися її, і в той же час кожна намагається здобувати собі переваги всіма невоєнними засобами та підривати переваги іншої. У цих двох транс-політійних ситуаціях війна — домінантний полюс, а мир — або нестійке призупинення війни, або ж якийсь замінник, що користується менш прямими засобами. Імперія створює зворотну ситуацію, коли мир стає домінантним полюсом: війна відкидається на периферію, де стає епізодичною, якщо тільки не виникне в центрі у формі громадянської війни з усією її природною дикістю.

Історію воєн в Європі слід поділити на три великі фази, які одразу стають чітко видимими в межах запропонованого концептуального підходу. Перша — це феодалізм. Позначений надзвичайною політичною фрагментацією, цей період стихійно створює гру з численними дієвцями. Війна в ньому вічна й повинна вважатися дикою. «Дикою» означає не те, що в ній необмежено проявляється людська дикість, а те, що війна може спалахнути будь-де і будь-коли, що вона може йти найменш передбачуваним чином, не підпорядковується жодному визначеному правилу та може набувати будь-яких форм. Через таку свою пластичність вона може бути схожою на дуель чи турнір, а може набрати різні форми. Цю другу крайність ілюструє Хрестовий похід проти альбігойців, а також битви між претендентами на вищі позиції ілюструють першу. Така, наприклад, вирішальна битва, як битва при Бувіні[20], якою завершилася фаза виникнення французького королівства та розпочалася фаза його експансії, призвела лише до мізерних людських утрат. Справа не в тому, що тоді були м’які й співчутливі звичаї, а в тому, що битва розглядалася як суд Божий, і остаточним її розв’язанням мала бути смерть, взяття у полон чи втеча вожака одного з двох таборів.

Друга фаза веде нас від дикої феодальної війни до модерної внутрішньої війни. Європейський баланс ґрунтується на точному означенні політій і на сприятливому співвідношенні сил між ними. Цій фазі притаманні війни, головним предметом і результатом яких є створення та встановлення меж політій і означення їхньої ваги на трансполітійній арені. їхній предмет і результат — політичне життя або політична смерть колективних дієвців, здатних мобілізувати силу. Цієї обставини достатньо, щоб пояснити сплески войовничого насилля та людської дикості, що затьмарювали Європу в ХV-ХVІІ ст. Це — точна аналогія того, що пережив Китай у так званий період «войовничих царств» між 481-м і 221 р. до н.е. І там, і тут війна відповідає логіці, окресленій Клаузевіцем, і сягає крайнощів смертельної борні. Ніколи перше європейці не опинялися в глибшій прірві насилля та жорстокості, ніж під час війни Білої та Червоної Троянд у Англії, придушення руху гуситів у Богемії, Селянської війни в Німеччині, Релігійних воєн у Франції або Тридцятилітньої війни в Німеччині. Такі вибухи руйнівніші тому, що процеси, які відбувалися з європейським матеріалом, стосувалися побудови політій і означення політичних режимів, що змішує межі війни й громадянської війни та вимагає звернення до ідеології, щоб обґрунтувати справу, яку кожний обрав для себе й захищає. У цю епоху ідеологію нав’язує релігія. Війни XVI — першої половини XVII ст. — це війни між політіями, громадянські війни між окремими угрупуваннями та ідеологічні війни.