Конан, варвар із Кімерії

Він загнав шаблю назад у піхви, нахилився й легко, немов пір’їнку, підняв на руки Наталу.

— Не треба, Конане! — запротестувала вона. — Я можу йти, пусти мене!

— Поглянь, скільки каміння! — гарикнув він гнівно. — Миттю порвеш, — він мотнув головою, показуючи на елегантні, салатового кольору сандалії. — А нам треба поспішати, аби дійти до заходу сонця.

Надія на порятунок додала нових сил у сталеві м’язи кімерійця. Він біг барханами, немов летів на крилах. Цивілізована людина на його місці вже давно віддала б богові душу, а він — варвар із варварів — дряпався за своє життя, немов кішка.

Конан і Натала чудом урятувалися після розгрому армії бунтівного принца Альмурика, цієї буйної, строкатої орди, яка вихором промчала королівством Шем і втопила в крові північні кордони Стигії. Після цього орда, вже зі стигійською армією на хвості, вдерлася в королівство Куш і в його межах була, нарешті, оточена край південної пустелі. Армії стигійців і кушитів з’єднались і вже не випустили здобич із пастки. Конан-кімерієць в останню мить зловив верблюда, закинув на нього дівчину — і зник. Їм пощастило, вони уникли трагічної долі своїх товаришів, але для них виявилася відкритою лише одна дорога — в пустелю.

Натала була родом із Бритунії. Конан якось побачив її на невільничому ринку в одному з шемітських міст, захоплених ордою Альмурика, вона припала йому до душі, і він, недовго думаючи, тут же привласнив дівчину, ні в кого не питаючи на те дозволу. Сама вона з радістю прийняла такий поворот у своєму житті, та й чого кращого їй було чекати? Швидше за все, її продали б у шемітський сераль, а для жінок гіборійської ери це було гіршим за все.

Конан і його супутниця кілька діб поспіль не злізали з верблюда — ціла зграя стигійців невтомно переслідувала їх. Коли вони, нарешті, припинили гонитву, утікачам не залишалося нічого іншого, як продовжити шлях у тому ж напрямку — повертатися було вже пізно. Вони довго їхали, видивляючи оазис, але їхній рятівник, верблюд, зрештою, ліг як мертвий, і їм довелося йти далі пішки, утопаючи по коліно в гарячому піску, потерпаючи від найжорстокішої спраги. Дівчина була сильною й витривалою, загартованою суворим табірним життям, як мало хто з жінок тієї жорстокої епохи, проте й вона, як не беріг її варвар, поступово вибилася з сил.

Пекельний жар струмував з неба на чорне, сплутане волосся Конана. Нудотний туман д тупа байдужість хвилями затьмарювали його мозок, та він не піддавався і йшов, зціплюючи зуби, все далі й далі, оскільки тепер знав напевно, що попереду справді місто, а не міраж. Що чекає там на них? Нові вороги? Ким би вони не виявилися-з ними можна буде битися, їх можна буде вбити. А більшого варвару й не треба.

Сонце вже було низько над небокраєм, коли вони зупинилися, нарешті, в життєдайній тіні величезної брами. Конан із полегшенням розпростав плечі. Перед ними на висоті не менше тридцяти футів здіймалися фортечні стіни — зеленуваті на колір, вони блищали, неначе справді були скляними. Конан оглянув верхи стін, проте нічого не помітив. Він крикнув на всю могуть своїх легенів — відповіддю була тиша. Варвар ударив у браму руків’ям шаблі — лише гучна луна озвалася й одразу ж потонула в пісках. Натала, налякана дивною тишею, тремтіла, неначе в лихоманці, а Конан, розпалившись, навалився всім тілом на браму. Та раптом піддалася і, без ані найменшого скрипу, почала відчинятися. Варвар відскочив, насторожений, немов пума, і з шаблею напоготові притиснувся до стіни, чекаючи нападу. Дівчина скрикнула. За брамою лежав чоловік. Конан уважно обстежив його поглядом, потім підняв очі — і побачив просторий майдан, оточений будівлями, сяючими, як і стіни, зеленуватим світлом, за ними підносилися стрункі мінарети. І ніде не було й сліду життя. Посеред майдану стояв чотирикутний зруб колодязя. Ніщо інше тієї миті не могло б потішити Конана більше, у його пересохлому роті вже ледве ворушився обліплений піском спухлий язик. Він підхопив Наталу на руки, шмигонув у браму й зачинив її за собою.